Глава 6

   — Я про хлопця, який тебе проводжав.
   — Ми щойно познайомились. Не будемо поки що забігати наперед. — Сказавши це, я схитрила, адже в голові вже була весільна сукня.
   — Добре мила, сідай їж печиво і розповідай нам, як провела цей рік. Як же ми довго не бачились, —  зітхнула бабуня. — Не можу повірити, що пройшов цілий рік з нашої останньої зустрічі. І не забудь розповісти нам, де ти дістала такого «гарного» синця. — Подаючи лід, промовляла вона.
   Батьки приєднались до нас. Весь вечір ми теревенили про події, які з нами відбулися за такий довгий час, поки ми не зустрічались. Люблю, коли ми збираємось разом. Але насичений подіями день, давав про себе знати. Тіло благало відпочинку.
    Підіймаючись сходами до спальні, я весь час розмірковувала, чому Ліза мені так і не подзвонила. А мені так кортіло дізнатись, що робив Марк, повернувшись на майданчик після нашої прогулянки. Чи бува не зустрів він знову ту довгоногу красуню. Ну нічого, завтра я Лізі покажу де раки зимують.
   Гепнувшись після душу в ліжко, я  одразу відключилась.
  
   З ранку мене розбудили гучні голоси, що лунали з холу. Накинувши халат, я сонна спустилась до низу і була шокована побаченим. В холі стояла Ліза, а моя родина скупчилась довкола неї. Вчора мені здавалось, що синець це круто, але глянувши на Лізу, я зрозуміла, що це не так. У неї на руці був гіпс.
   — Що сталося Лізо? Тобою що грали замість м'яча?! — запитала я.
   — Якби ж то, — зітхнула вона, і одразу продовжила: — Після гри я поспішала додому, щоб подзвонити тобі. Я була на своїй хвилі, і зовсім не дивилась під ноги. І ось результат, — показуючи на свою синюватого відтінку набряклу руку, жалілась Ліза.
   — Бідна моя подружка! — сказала я, обійнявши її. — Пішли на гору, розповіси що учора сталося за час моєї відсутності. — Нетерпляче потягнула я її за здорову руку.
   — Зачекай, твоя бабуся хоче пригостити мене печивом. — Її  хитра посмішка розтягнулась на всі тридцять два зуби.
   Висмикнувши руку, вона швиденько прослизнула до кухні та з незворушним виглядом почала «тріскати» печиво. Я ж тим часом думала про те, що я їй зроблю після того, як вона доїсть останнє печиво. Цікаво, а Ліза знає, що таке харакірі?! 
   Нарешті, наговорившись з бабусею, та добре поснідавши, Ліза виглядала цілком задоволеною. Чого не скажеш про мене. Мої нерви зовсім здали. Я встала із-за столу і подивившись на Лізу, не дуже лагідним поглядом, і сказала.
    — Коли набридне знущатись – піднімешся до кімнати.
   З ображеним виглядом я вийшла з кухні.
   Дійшовши до третьої сходинки, я зупинилась, адже знала, що Ліза не змусить на себе довго чекати. І як тільки вона «випірнула» із-за рогу, я схопила її та потягла в свою кімнату.
   — Розповідай! — вся в очікуванні сказала я їй.
   — Що саме? Про те, як мені накладали гіпс? — на її обличчі знову з’явилась та ж сама хитра  усмішка.
   — Ліза, ти хочеш посваритись?!
   — Ну добре, добре.
   Вона забралась на моє ліжко, і почала повільно вмощуватись, схрещуючи ноги. По волі одну за одною. Робила це вона на стільки повільно, що я не втрималась і крикнула.
   — Може ти ще помедитуєш! Справді Лізо, я ображусь. — Насупившись, промовила я.
   — Ну все, все – слухай: Коли Марк повернувся на майданчик, він сидів весь час на лавці. Навіть коли хлопці просили з ним пограти він відмовлявся.
   — Ну а що далі? — нетерпляче підштовхувала я.
   — А потім футбол закінчився й усі порозходились. Ми з Яном пішли до дому. До якого, до речі, так і не дійшли. — Закінчивши розповідь, вона з почуттям виконаного обов'язку і самовдоволеним виразом обличчя, вляглась на ліжко.
   — І це все?! Для цього треба було так довго тягнути кота за хвоста?! — я була до межі сердита. — І Марк навіть не попросив у тебе мій номер телефону?! І нічого про мене не розпитував?! — з подивом запитала я.
   — Ні. Я думала він узяв твій номер! — потім додала, з невдоволенням. — От бовдур!
   — Не ображай його! Може він сором'язливий.
   — Ми тобі іншого хлопця знайдемо, не хвилюйся.
   — Я не хочу іншого! — завередувала я, як мале дитя у якого забирають улюблену іграшку.
   Ми з Лізою ще довго балакали, обговорюючи учорашній день. Коли вже не було про що пліткувати, я вирішила поставити декілька автографів на гіпсі. Більшу частину дня ми з Лізою провели в кімнаті, нічого не роблячи. Від нудьги я майже дрімала. Аж раптом моя люба подружка скочила з ліжка і крикнула.
   — Ой! Ой! Ой! Я зовсім забула – мене чекає Ян, щоб піти до магазину. Хочеш з нами? — весело запитала вона.
   — Я б з радістю, але не можу. Дуже давно не бачила бабусю і дідуся, тому побуду з ними.
   — Тоді добре Софіє, зустрінемось завтра. Не засмучуйся, усе буде добре. Ми ще підемо на футбол і там ти його знову побачиш. Бувай.
   Вибігаючи з кімнати, Ліза добряче грюкнула дверима. Тільки вона може навести стільки галасу.
   Дякуючи Лізі, що нагадала про Марка, я знову почала про нього думати. Все думала і думала. Невже я йому зовсім не сподобалась? Хоча б трішечки? Думки мені не давали спокою. І від цього мені було дуже сумно. Але треба було підбадьоритись і піти до рідних. Так я і зробила. Підфарбувавши синця, я пішла до вітальні.
   Уся родина сиділа і щось пильно роздивлялась у бабусиних руках. Я підійшла ближче і побачила старенький, обдертий фото альбом. Мені стало цікаво і я всілась на поручень дивана біля бабуні.
   — Сідай зручніше, покажу тобі, яка я була гарненька молодою. — Сказала вона.
   — Ти і зараз гарна. — Лагідно притулилась я до неї.
   —Я, ти та твоя мама ми дуже схожі. Правда?! Особливо коли нам було приблизно так само, як тобі зараз.    — Показуючи на одній світлині себе, а на другій мою матусю, сказала вона.
   Справді ми троє дуже схожі. В усіх трьох, один і той же темний, з золотавим відтінком колір волосся. Губи з чітко окресленим контуром, наче його намалювали. І майже прозорі блакитні очі.
   — Дійсно! — Задоволено підтакнула я.
   — А що на нас з дідусем, Софія зовсім не схожа?! — Запитав з посмішкою тато.
   — Схожа татку. В мене «твій» піднятий носик і гарні маленькі вушка дідуся. Тепер, думаю ніхто не ображається. — Засміялась я.