ЕПІЛОГ

*Червень наступного року*

Йшов черговий місяць, коли все поступово налагоджувалось. І в стосунках, і в кар’єрі. У всіх.

Амір почав пробувати себе у дечому новому. Він не змінив повністю сферу діяльності, займався дотичною до моделінгу справою. Хлопець уже серйозно вкорінювався тут: почав співпрацювати з іншими людьми, а зовсім скоро мав оформлятися приватним підприємцем.

Він навчився жити з собою, зумів подолати свої страхи та химери. Звик до свого тіла: більше не боявся подивитися у дзеркало, чи вийти на люди. Звик до нового сприйняття світу – травмоване око уже майже не нагадувало про себе. Мозок просто звик до цієї картинки, ігноруючи спотворене зображення.

Проте навіть після цього всього… Це не була інша людина. Це все ще був той ж Амір. Єхидний, подекуди нестерпний, просто тепер більш серйозний, зріліший.

Влада зростала з ним. Майже тоді вона сама звільнилася з Монотайпу. Певний час працювала як і колись піаністкою тепер уже в іншому закладі. Потім почала допомагати Амірові у його справі, дуже швидко влившись туди, чим займалася разом з ним і до зараз.

Вони не розійшлися. Не зважаючи на місяці холоду, непорозумінь, мовчанок. Вони змогли пройти через це та зберегти те, що тривалий час будували крізь випробування, труднощі, втрати. Станом на зараз це не віддалило їх, навпаки – зробило їх ще ближчими, а їхню любов – міцнішою.

Злата продовжувала реалізовувати себе письменницею. Проте тепер її книжки мали інший відтінок, вони дихали в іншому настрої. Вона більше не мучилась горем через смерть та кохання Саші, проте не забула про нього. Тримала цей факт біля серця.

***

Із відчиненого вікна линуло лагідне червневе світло. Амір, Влада та Злата сиділи у вітальні, п’ючи чай. Перший все так ж уникав сонячних променів та яскравого світла, проте зараз це було більше не вимушеністю, а звичкою, яка більше не дратувала його. Султан, що виріс з малого кошеняти до великого, такого ж впертого та гордого, як і свій хазяїн, кота, сидів у Аміра на колінах, скрутившись клубочком.

На столі поряд з чашками, печивом та цукерками стояла книжка. Надрукована лише у кількох екземплярах. З характерною палітуркою та назвою на ній. Влада, тримаючи чашку в руках, захоплено говорила:

-Злато, це просто невимовно шикарно. Я… Я наче подивилася на власне життя зі сторони. Це шедевр. Ти – неймовірна.

Подруга посміхнулася. Її усмішка тепер була дещо іншою. Все ще щирою, проте гіркішою та стриманішою.

Дівчина довго думала над усіма подіями, трагедіями, над усім їхнім шляхом. Аби пропрацювати це з собою та відпустити усе, вона вилила це у книжку, написавши історію про все: про їхнє розслідування, про дружбу, про історію стосунків Аміра і Влади.

Поправивши окуляри, Злата відповіла:

-Дякую. Це було… Важко і захопливо водночас. Проте я не жалію, що написала це. Щоправда, я не впевнена, що опублікую її… Точно не зараз. Можливо, колись.

-Тільки я не зрозуміла іншого… Ти написала, що ми з Аміром зустрілися вперше у барі…

Амір спохватився. Поклав руку Владі на плече та, ледь шевелячи губами, мовив:

-Мовчи.

Дівчина озирнулася на нього, спантеличено махнувши віями:

-Вона не знає?

-Владо… - так ж протягнув він.

-Не знаю чого? – збентежилась Злата.

Влада голосно розсміялася. Подруга збентежилася ще більше:

-Що?

Влада, все ще посміхаючись, мовила:

-Ми познайомились трохи не в барі. Цей незадовго до того впіймав мене у провулку, притис до стіни і зацілував. Це була наша перша зустріч. Феєрично, правда?

Злата підійняла брови: її очі стали круглі, як п’ять копійок. Вона переводила погляд із Влади на Аміра, здивовано запитавши брата:

-То це ти її тоді?..

Хлопець зітхнув. На його обличчі заграла легка посмішка.

-Я.

Обличчя Злати ще більше витягнулось від здивування. Влада знову засміялася, Амір теж усміхнувся. Злата у все більшому подиві перепитала:

-А… Чому я не знала раніше? Чому ніхто з вас не говорив.

Брат знизив плечем, відповівши:

-Та якось нагоди не було.

Сестра підперла голову рукою, похитавши головою:

-Я цієї ночі не засну.

Прокотилася ще одна хвиля сміху.

Через декілька наступних реплік Амір промовив:

-Злато, до речі… - він приобійняв кохану за талію, - ми з Владою збираємося в Одесу на відпочинок цього літа. Нумо з нами?

Сестра гірко посміхнулася. Опустила погляд, відповівши:

-Дякую за запрошення… Проте я не матиму як. Я довго складала гроші, робила багато обстежень… За два тижні я лечу у Південну Корею. Я хочу зробити лазерну корекцію зору.

Амір та Влада перезирнулися. Це прозвучало більш, ніж неочікувано. Брат збентежено промовив:

-А… Чому так раптово? Чому ти не говорила про це раніше?

Дівчина усміхнулася, відплативши тією ж монетою:

-Та нагоди якось не було, - вона зробила паузу, продовживши серйозніше: не хочу згадувати, проте я задумалась над цим майже одразу після… Того всього. Я тоді розбила окуляри. До зараз пам’ятаю, як майже нічого не бачила, не могла орієнтуватися… Це було жахливо. До того моменту я не звертала уваги на свій зір, проте ті події змусили мене зробити це. Я пройшла обстеження у нас в Києві. Мені сказали, що протипоказань нема. Почала складати гроші. Нещодавно назбирала потрібну суму. А робитиму у Південній Кореї, тому що там найсучасніше обладнання та лікарі, у яких руки не тремтять від хвилювання. Поки назначать операцію, а ще реабілітація після неї… До осені мене точно не буде, - вона посміхнулась, - тож я просто чекатиму ваших фото. А разом ще з’їздимо якось.

-Це… Доволі неочікувано чути, чесно кажучи, - мовив Амір, поправивши годинник, який Саша подарував йому на День народження. Хлопець стабільно носив його, - але… Що ж, я радий, що ти можеш здійснити свою мрію. Нехай у тебе все вдасться.

-Ми чекатимемо фото з Кореї, - посміхнулася Влада.

Злата і собі усміхнулась, відповівши:

-Обов’язково.