ГЛАВА XLVII «НЕ ЙДИ»

*Минуло кілька тижнів*

Влада та Амір сиділи у вітальні. Дівчина допомагала останньому з перев’язками. Вони вже не були обов’язковими, але він усе ще їх робив - на кількох ділянках шкіра ніяк не хотіла поводитися, як нормальна, причому уже дуже давно.

Хлопець сидів спиною до неї. Влада змастила його спину маззю, з легкою стурбованістю глянувши на неї. Шрами перестали активно загоюватись ще тижні два тому, хоча Амір сподівався, що картина ще має покращитись. Вони рідко говорили про це, проте обоє чітко розуміли, що його кар’єрі моделі прийшов кінець. Проте хлопець надіявся і навіть вагомо схилявся до думки, що він реалізує себе у цій сфері якось по-іншому. «У Монотайпі є багато роботи та сфер реалізації, я точно не залишусь осторонь», - думав Амір.

Погляд Влади ковзнув по шрамах на його спині. Дівчина, роздумуючи над цим усім, запитала:

-Коли у тебе прийом у Дениса Валерійовича?

-Завтра, - мимовільно відповів він, а потім, второпавши щось, перепитав: - а що?

-Ні, нічого, просто згадала і запитую, - відмахнулася вона.

Влада мовила після паузи, дещо невпевнено:

-А до Сторожука коли підеш?

Амір зітхнув. Це була болісна тема, як і десяток інших. Проте говорити про це було ще складніше, адже саме ця проблема ще не була вирішена. Пробурмотів:

-Він казав прийти, коли все більш-менш остаточно загоється. Не скоро ще.

Дівчина промовчала. Вони все так ж мало спілкувалися. Було важко сказати, що вони віддалились, проте говорити, що їм було комфортно, у них було щасливе життя, теж не можна було. Переважно їхнї розмови зводилися до звичайної рутини.

***

Амір сидів у кабінеті Дениса Валерійовича, завмерло спостерігаючи, як той перебирає усілякі папірчики, допоки лікар не промовив:

-Що ж, все починає ставати на свої місця. Перев’язки та інші препарати більше не потрібні. Гострий етап лікування закінчився. Далі – просто адаптація.

Хлопець незрозуміло нахмурив брови, запитавши:

-Тобто як закінчився? Це… Все?

Денис Валерійович зрозумів, у який бік той хилить. Відповів:

-Якщо говорити чесно - ви вже в тій точці, після якої значних змін не буває. Найактивніша регенерація вже позаду. Ми її пройшли. Рубцева тканина сформувалася. Вона ще дозріватиме, але не зникне. Те, що ви бачите зараз - це вже майже остаточна картина.

Амір завмерло слухав його. Дивно, проте він не був готовий почути це саме зараз, адже до останнього сподівався, що все ще якось буде краще. Тепер його надії були розсипані. Повністю.

Повернувшись додому, хлопець тепер довго стояв перед дзеркалом. Він замкнувся у ванній, аби цього не бачила Влада. Амір не міг пояснити чому, проте так йому було легше.

Ліва рука була в рубцях від опіків, від пересадок. Плече, уся спина була щільно вкрита такими ж шрамами. Вони були помітні, мали рельєфи, іншу пігментацію… Ліва половина обличчя була такою ж. Рубці спотворили повіки лівого ока, на них тепер не росли вії. Око між них було майже безжиттєво закутане сірою пеленою. Частину лівої брови теж поглинув шрам – волосся там також не росло. Ямочка, яка з’являлася на щоці, коли він посміхався, тепер теж зникла. Менш помітні рубці були і на задній частині ніг.

Та й ця картинка, яку бачив він, і те була спотворена розмитостями, які невпинно бачило ліве око.

На відображенні, наче, все ще був він. Проте тепер, наче, і ні. Наче, хтось чужий, кого йому безповоротно доведеться прийняти замість звичного себе, що було неймовірно боляче усвідомлювати.

***

Через кілька днів він поїхав у Монотайп до Сергія Сергійовича. До цього Амір уже сідав за кермом, проте сьогодні водіння перетворилося на хаос, на щось нестерпне. Йому було важко покладатися на зір. Він бачив нормально тільки коли заплющував травмоване око. Раз ледь не в’їхав у машину попереду, інший – ледь не зачепив бордюр. Навіть кермо тепер хлопець тримав обома руками.

Можливо, на це вплинуло те, що сьогодні Амір був на нервах… Проте, згадуючи, як вправно та навіть невимушено він водив авто раніше… Він відчував відразу від себе.

Приїхавши під будівлю Монотайпу, Амір не поспішив вийти назовні. Кілька хвилин він просто сидів у салоні. Зважившись, хлопець одягнув темні окуляри, маску, накинув капюшон на голову, аби ніхто, ні люди на вулиці, ні його колеги всередині не впізнали його, вийшов з авто.

Стіни всередині будівлі відгукувались ностальгією. Чимось рідним, безтурботним… Наче він був тут ще буквально вчора. Наче зараз переступить двері студії, стане перед камерою, сильний, впевнений у собі… Проте він пройшов повз. Розбитий і відчужений.

Амір підійшов до дверей кабінету дизайнера. В серці клубилося погане передчуття. Хлопець звів руку, непевно постукавши. Почулося схвальне «Увійдіть».

Амір пройшов до приміщення. Сергій Сергійович одразу зрозумів, що це був він. Промовив сухо:

-Добрий день, Аміре Віталійовичу. Радий нарешті бачити вас. Як ваше здоров’я?

Хлопець сів напроти нього, відповів:

-Добрий. Навзаєм. Дякую, активна фаза лікування вже позаду.

Амір зняв капюшон: показалося пошрамоване чоло. Потім окуляри, за ними маску. Кілька хвилин навколо висіла тишина. Гробова. Чулись лише звуки з сусідніх приміщень. Сторожук пильно вивчав його. Йому аж стало незвично: після трагедії ще ніхто не смів подивитися на нього, так прискіпливо оцінюючи.

Дизайнер підозріло запитав:

-Це остаточний варіант?

Амір кивнув, одразу почавши:

-Сергію Сергійовичу, я… Розумію, що вже не в моделі. Проте, можливо, в агентстві є інші посади? Менеджер якийсь, координатор, адміністратор…

Сторожук не відповів. Він встав з-за столу, підійшов до стелажу з папками. Дістав з однієї бланк, простягнувши його Амірові. Хлопець прочитав заголовок: «Повідомлення про розірвання контракту». Серце безпомічно опустилося кудись вниз. Амір ковтнув, видихнув, промовивши: