ГЛАВА XLVI «ПЕРЕМОГА ЗА ВИСОКУ ЦІНУ»

*минув місяць*

Сіре світло пізнього жовтня пробивалося крізь вікно. Амір сидів на краю ліжка майже рівно. Лише правим ліктем спирався на коліно. На тілі було набагато менше бинтів, раніше поранене око було відкрите, біль залишився мінімальний.

Сьогодні його виписували. Здавалося, ця подія могла бути тихою радістю, проте вона не заглушувала втому та деякі переживання стосовно слідства, що активізувалося протягом останнього тижня.

-…А так, - говорив Денис Валерійович, - стан стабільний. Перев’язки тепер не складні, загалом потрібні лише через те, що шкіра зараз особливо вразлива. Можете робити їх вдома самостійно. Будете приходити на планові огляди, я скажу, коли можна припинити.

Амір кивнув, трохи напружено, але без слів. Він відчував втому, слабкість у ногах, кожен рух шкіри приносив неприємне тягнення. Він все ще звикав до цього.

-Щодо зору… Він став слабший, - мовив лікар.

«Я бачу», - з легкою дратівливістю промайнуло у нього в голові. Амір мимовільно заплющив здорове око. Світ довкола здавався розмитим, наче крізь каламутне скло. Контури предметів пливли, відстань важко оцінювати, а світло різко різало око, змушуючи мружитися. Навіть знайомі речі він бачив трохи спотвореними, як чужу, криву версію світу.

Дивлячись обома очима, Амір бачив більшість предметів нормально, але ліве око трохи пливло, викривлюючи контури і дратуючи світлом. Світ залишався зрозумілим, але не зовсім точним. Це дратувало.

Ззовні воно теж виглядало інакше. Рогівка була помутнілою, і це було помітно. Навколо ока уже почали стягуватися шрами, проте їхня більшість була схована за пов’язками. Поки що.

-…Проте за заключенням офтальмолога око теж стабільне. Зараз головне не навантажувати його, уникати яскравого світла і уважно вживати всі препарати, які виписані у рецептах.

Денис Валерійович ще раз перебрав заключення, що уже були вклеєні у його медичну картку, промовивши:

-Наче, все. Вітаю вас, пане Аміре. Це ще далеко не кінець, проте я з впевненістю можу сказати, що перший етап пройдено.

Хлопець вимушено посміхнувся, кивнувши у відповідь.

***

Вони сиділи за столом. Світло навколо було приглушене: світилася лише підсвітка на стелі.

Влада уже майже закінчила з вечерею. Її нога давно зажила. Психологічно дівчина теж стала стабільнішою. Після того зриву… Дивно, але їй стало легше відпустити ситуацію. Вона вже майже змирилась з усім, навчилася жити зі своїми травмами та страхами, відновила віддалену роботу на Монотайп. Від спадку, який мав би дістатися їй від батька, вона відмовилась за першої можливості.

Він увесь цей час сидів з замисленим поглядом. Зіщулив плечі, неначе пробуючи власне тіло на смак. Шкіру неприємно потягнуло. Скривився. Влада помітила це, розчаровано зітхнувши.

Вона поклала останню тарілку на стіл та нарешті сіла поряд, промовивши:

-Як ти? Як тобі вдома?

Амір зітхнув, неохоче взявшись за виделку. Розчаровано промовив:

-Я до лікарні звик більше, ніж до власного дому.

У вітальні, переганяючи підлогою якийсь пакет, грався Султан. Хлопець кивнув у його бік, з легкою образою пробурмотівши:

-Он навіть цей цурається підлізти ближче.

Влада сумно усміхнулася, відповівши:

-Він звикне до тебе, - дівчина збрехала, - він і мене цурався у перші дні.

Амір недовірливо хмикнув. Почав міркувати уголос:

-Завтра ще один допит, потім мають назначити судове засідання…

Влада м’яко взяла його за руку, промовивши:

-Нічого вони тобі не зроблять. У нас є адвокат, всі зібрані свідчення грають нам на руку.

Амір зітхнув, підперши здорову частину обличчя рукою.

Влада помічала, що морально він став слабший, ніж у перші дні та тижні після трагедії. Зауважувала для себе, що їй ставало дедалі важче спілкуватися з ним та банально підтримувати. У тепер неактивних діалогах з ним відчувався помітний холод та напруга, що розповсюджувались і на неї.

***

Наступного дня був проведений ще один допит. Під вечір стало відомо, що усі матеріали зібрані: судове засідання назначили за тиждень. Усі дні до нього здавалися неймовірно довгими та важкими. Амір та Влада все менше спілкувалися на буденні, прості теми на противагу часу, коли той був у лікарні. Хлопець почав поступово замикатися у собі.

Тепер, коли фізичний біль став приглушеним, на площині свідомості з'явилося місце для болісних думок та почуттів, які з самого початку глушив біль у тілі. Почуття неначе розморозились. Він почав більше замислюватись про втрати, про майбутнє.

Настав день суду. Амір не вірив, що це все відбувається з ним. Тільки тепер до душі почало доходити: він убив людину. Раніше він просто усвідомлював цей факт, розумів, що так не має бути, проте ніяких почуттів стосовно цього не було. Просто нейтральна байдужість.

Перед засіданням він залишився на розмову з адвокатом. Це був відомий правоохоронець, досвідчений, авторитетний. Він знав свою справу і це було одразу помітно. Амір намагався заспокоїти себе цим фактом, проте якесь їдке, погане передчуття всередині не приборкувалось.

Адвокат розповідав про хід засідання, про запитання, про те, як він має себе поводити:

-Відповідай тільки на те, що питають. Якщо переб’ють – краще зупинись. І найголовніше: пам’ятай: ти не нападав. Ти захищався. Не роби з себе винного.

Амір стиснув пальці:

-Я пам’ятаю.

Адвокат кивнув. Дав ще кілька настанов.

Зала була меншою, ніж він уявляв. Не такою, як у фільмах - без простору для жестів, без повітря для пафосу. Низька стеля, світло зверху різке й байдуже. Амір одразу відчув, як воно тисне на око - не боляче, але неприємно, ніби хтось постійно нагадував: ти тут не вдома.

Влада сиділа збоку, трохи позаду. Вона була тут як свідок. Це ще більше поглиблювало прірву між ними. Він не дивився на неї спеціально, але знав -вона там. Це відчувалося спиною.