ГЛАВА XLV «ЗЛАМ»

Злата переступила поріг квартири. Після розмови з Владою вона дивно відчувала себе. Якось по-особливому пригнічено. Горе переслідувало її уже давно, проте щось схоже вона відчула, певно вперше.

Дівчина вирішила відволіктися. Переодягнувшись в домашнє, вона прийнялась готувати їсти. Проте робота не йшла до рук. Все починало неабияк дратувати її. Вона часто зупинялася, просто завмерло стоячи на місці. Намагалася наспівувати пісні, розмовляти сама з собою, щоб якось відволікти себе від усього.

Злата, розуміючи, що їй стає дедалі важче тримати свідомий контроль над собою, відклала ложку, якою перемішувала киплячу кашу, спершись рукою об стільницю. У вухах задзвеніли слова Влади: «Проте ігнорування почуттів не вирішить проблеми».

Ця фраза ще кілька разів повторилася у свідомості. Дівчина почала тихо схлипувати, коли раптом розридалася на всю кухню. Постійне ігнорування та заглушування власних почуттів далися в знаки, а згадування Саші та його смерті в останні розмові добило її. Здавалося, вона і розповідала Владі про його загибель у перші дні, і була на похованні… Проте саме ця дрібничка змогла пробудити її.

З моменту трагедії це було вперше, коли схожий стан поглинув її. Щось схоже дівчина відчула, коли хлопець помирав у неї на руках, проте тоді ж одразу вона заглушила це почуття, проте це зовсім нічого не вирішило, давши лише тимчасовий ефект.

Тепер усе просто вилилося назовні: печаль, злість, безвихідь і найбільше – жаль та картання. Всередині все стиснулося, внутрішній біль почав душити. Вона задихалася, ковтала власні сльози. Все ще судомно схлипуючи, вона шепотіла:

-Постійно… Постійно ти був поряд, а я не спромоглася зрозуміти, що ти кохав мене? Нев-вже я така байдужа і неуважна, що довела тебе до зізнання в останні миті твого життя? …Може, я була просто не варта твоєї любові?..

Від останніх слів по серцю щось боляче зашкребло. Дівчина судомно видихнула, потягнула носом, витираючи сльози. Продовжила майже пошепки:

-Чому ти залишив мене? Обвінчав своїм коханням в останні секунди і пішов? Невже я можу тепер спокійно жити, знаючи, що втратила тебе і т-твою любов?..

-Я… Не залишаю… Я завжди буду з тобою…

Ці слова настільки чітко прозвучали в голові, що їй на мить здалося, наче хтось мовив їх наяву. Від безвиході, одними губами вона прошепотіла:

-Таки будеш?

Повітря відповіло:

-Буду.

***

Наступного дня Влада майже з самого ранку пішла до нього. Амір вчора на прощання просив її прийти знову. Та й дівчина відчувала, що не могла залишити його, не зважаючи на те, що їй самій було неймовірно важко.

Влада підійшла до дверей палати, непевно пройшовши всередину. Приміщення було освітлене лише млявим світлом дощового ранку, що без зайвої наполегливості пробивалося через вікно. Така атмосфера дещо заспокоювала.

Амір не спав. Лежав так ж, як і завжди, замислено дивлячись кудись у вікно. Він помітив її не одразу. А коли побачив - не здригнувся, не усміхнувся, не намагався щось сказати першим. Лише повільно видихнув, і в цьому видиху було більше, ніж у будь-яких словах.

Влада пройшла ближче і, аби розпочати діалог, тихо зауважила:

-Ти не спиш?..

Амір обережно прочистив горло, наче міг розсипатись від цієї дії, з легкою байдужістю кинувши:

-Тебе всю ніч чекав.

Дівчина втомлено припідійняла одну брову. Хлопець зітхнув:

-Перев’язки пів години тому робили. Після такого не заснеш.

Вона опустила погляд, прикусивши губу. Ледь чутно запитала:

-І що вони кажуть?

-У п’ятницю мають пересадку робити.

-А ти сам зараз як?

-Краще. Мене вчора ото ті ледь до реанімації знов не довели.

Кожне таке слово боляче вдарялося об серце та совість. Проскочила мимовільна думка, яку вона, на щастя, ледь стрималась, аби не промовити в слух: «Не ти. Не ти мав потрапити під ту стіну. Там мала опинитись я».

Від останнього її долоні почали помітно тремтіти. Амір, побачивши це, нахмурено кивнув на її руки. Дівчина нервово поправила волосся, відмахнувшись:

-Не звертай уваги. Це… Ще відтоді.

Ці слова зависли між ними. Влада, зрозумівши цю паузу, пригнічено промовила:

-Ми так і не говорили про це нормально…

-Ми взагалі нормально ще не говорили, - пробурмотів Амір.

Він зітхнув, надломлено протягнувши:

-Я… Тобі сказати чесно?

Дівчина підняла очі на нього.

-Я думав, що я вже не прокинуся. Навіть не побоюся сказати, що уже був здався. Просто лежав там, чекав кінця. Хотів багато чого сказати тобі, але фізично не міг. Це було… Це просто роздирало мене, - він затнувся, ковтнув слину і продовжив, - знаєш, буває говорять проживати кожен день як останній. Тепер я знаю, як це. Тоді я справді тримав твою руку як востаннє.

Влада відчула, як її починають душити сльози. Вона взяла його за руку. Обережно, щоб не порушити крапельницю. Хлопець втомлено посміхнувся, мляво стиснувши її долоню у відповідь.

-Коли прийшов до тями в реанімації, не одразу зрозумів, що живий, - продовжував Амір, - а коли дійшло, коли почав ясно мислити… Думав, зійду з розуму. Навколо були чужі люди, світло, дурне пищання тих апаратів. Мене будоражив не стільки біль, скільки це все. Тому я почав просити, щоб покликали тебе.

-Я не думала. Я… Я, - вона витерла сльозу з щоки, - я просто чула вогонь, грохіт, відчувала твою руку… А пізніше і майже до зараз… Просто білий шум.

Амір важко зітхнув. Несподівано невимушено та байдуже кинув:

-М-да, мали романтично там згоріти, а я взяв і вижив. Негарно якось вийшло.

Влада підійняла широко розкриті, заплакані очі, завмерло дивлячись на нього. Вона, водночас і збентежившись, і розізлившись, і дещо розвеселившись, не стрималась, обурено кинувши:

-Придурок.

Він раптом посміхнувся. Щиро, настільки широко, наскільки міг, здалося, без звичної втоми. Навіть пролунав тихий смішок. Його посмішка стала ще більш неочікуваною за останнє єхидство. Влада відчула, як і сама почала посміхатися крізь сльози. Всередині все раптом розквітло. Вона міцніше стиснула його руку.