ГЛАВА XLIV «ВБИВЦЯ»

Минуло кілька днів. Загалом з моменту трагедії пройшло уже більше тижня. Днів вісім чи дев’ять. Стан Аміра стабілізувався: учора його перевели з реанімації до опікового відділення. Тепер лікарі уже робили ясніші прогнози. Почали назначати операції з пересадки шкіри. Стосовно ока офтальмолог дав чіткий висновок: зір не відновиться повністю.

Коли він був у реанімації Влада не надто часто провідувала його через заборону лікарів, а навіть коли це вдавалося, візити були короткі та під наглядом, що сильно гнітило обох.

***

Після того як його перевели до опікового відділення, лікарі дозволили слідчим провести допит.

Атмосфера була напруженою. По тілу тягнувся біль, у голові була деяка слабкість, що зараз, чомусь, відчувалося особливо чітко. Хоча правоохоронці намагалися не тиснути і діяти максимально делікатно, а також поряд був адвокат, який слідкував за всім. Амірові сказали, якщо він втомиться, допит припиниться, проте хлопець не хотів здаватися і проходити через це все ще раз, тому намагався триматися.

Питання за питанням, відповідь за відповіддю… Все наче виглядало і не так погано, ще трохи і вони підуть.

Наступним слідчий запитав:

-Є ще одне. За свідченнями експертів Артем Соколовський загинув не від вогню, а від вогнепального пострілу.

Амір замовк, опустивши погляд. Перед очима неначе виріс підвал у вогні, а його долоня чітко відчула рукоять та курок пістолета. Він мляво, проте зосереджено відповів:

-Так, я стріляв.

Навколо зависла очікувальна пауза. Хлопець продовжив:

-Він почав переслідувати, стріляти по ногах, влучив в мою дівчину. Я закрив її, почав захищатися, він вистрілив у дальній кут, там було щось розлите, воно загорілось. Ми почали битися. Він заломив мені руку, притис до стіни, приклав дуло до скроні. Я вирвався, вибив пістолет після чого зробив декілька пострілів навмання.

Слідчий обережно запитав:

-Ви усвідомлювали наслідки своїх дій?

Амір, не зважаючи на власну слабкість, все ще спокійно, проте з ледь відчутною різкістю відрубав:

-Я усвідомлював, що якщо я цього не зроблю – він уб’є нас.

Він обірвався на півслові, а потім продовжив стриманіше:

-Я не хотів цієї смерті. Я захищав себе та її. Ситуація вийшла з-під контролю.

Слідчий неоднозначно кивнув, зробивши якісь записи.

***

Влада лежала на дивані у вітальні. Султан, скрутившись клубочком, спав у неї на животі. Вона завмерло дивилася в одну точку, машинально погладжуючи кота, що час від часу солодку мурчав.

Останнім часом дівчина дуже часто ось так лежала. Без емоцій. Без конкретної справи. Просто дивлячись у вікно, чи в стелю. Увесь цей час вона мучилась тривогою власної совісті, що безжалісно вигризала дірку в серці. Влада стала більш мовчазною та закритою, про свої думки та почуття нікому не говорила.

Рана на нозі заживала, проте, не зважаючи на прогнози лікарів, біль не ставав меншим, їй іноді навіть здавалося, що нога боліла ще дужче, ніж у перші дні після травми. Її жорстоко мучили мігрені та безсонні.

Раптом дівчина відчула, як у кишені задзвонив телефон. Вона мляво взяла його, підійнявши слухавку:

-Так?

-Привіт, Владо, - мовила Злата, - ти як?

Злата увесь цей час так ж само виконувала усю марудну роботу: спілкувалася з лікарями, поліцією, юристами. Вона, здавалося, була єдиною, хто тримався на плаву, проте це дуже вірогідно могла бути лише зовнішня оболонка.

Дівчина відповіла на автопілоті:

-Все добре. А в тебе?

-Добре, що не гірше, - зітхнула вона, - чим ти займаєшся.

Влада, намагаючись вигадати якусь гарну відповідь, окинула приміщення навколо поглядом, відповівши:

-Граюся з Султаном.

-Ясно. Ти планувала сьогодні йти до Аміра?

-Я… Певно, так.

Тихим, сумним голосом вона мовила:

-Ти не проти, якщо я піду з тобою? Я… Дуже хочу його побачити, а лікарі дозволили більш вільні зустрічі лише зараз.

-Так, звичайно. Зустрінемося біля головного входу?

-Угу. Дякую. Давай вже, якщо ти не зайнята?

-Добре.

-Набереш мене.

-Мг.

У слухавці пролунали короткі гудки.

***

Дівчата прямували за медсестрою, що проводила їх до його палати. Влада майже не нервувала. Вона звикла до лікарні, до нього. На відміну від Злати, що, тільки йдучи коридором, не знала, куди себе подіти.

Жінка зупинилася біля дверей, тихо промовивши:

-Дівчатка, тільки недовго, гаразд? Я вас розумію, проте до нього сьогодні ще з поліції приходили. Просто щоб він не втомився.

Влада кивнула, провівши медпрацівницю поглядом з думкою: «Ці привітніші. Не те що ті в реанімації». Вона видихнула, повернулась до дверей. Відчуваючи хвилювання Злати, сама в моменті завагалася перед як опустити ручку.

Запах лікарні тут був інший - не різкий, а втомлений. Наче все вже сталося і тепер просто трималося на швах. Це все ще виглядало паршиво, проте тепер не безнадійно, що вселяло віру у краще.

Злата побачила його раніше, ніж зрозуміла, що це він. Ліжко, напівсидяча постать, білі шари бинтів - і тільки очі, знайомі до болю, не дали їй зробити крок назад.

Влада трохи пройшла вперед, аби повністю опинитися в його полі зору. Вони пересіклися поглядами. Побачивши її, хлопець ледь помітно сіпнув губою, що стало мимовільною посмішкою. Дівчина, підібгавши губи, кивнула у бік.

Амір повільно повернув голову. Рух дався йому важко - це було видно одразу. Його погляд затримався на другій фігурі в дверях. Злата стояла рівно, струнко, наче боялася прийняти якусь іншу позу, лише прикриваючи зламану руку кофтою.

Він спершу не сказав нічого, лише його брови злегка підійнялися. Хлопець не очікував побачити її. Амір спробував усміхнутися ясніше, проте вийшло криво  через біль та втому.

-Ну… - він на мить заплющив очі, - перше враження я зіпсував, так?