ГЛАВА XLIII «ПОПЕЛИЩЕ»

Повік почало торкатися світло. Воно з’явилося зненацька. Ну, або лише зараз долинуло до свідомості. Дівчина рефлекторно відвернула голову. Її торкнувся різкий знайомий запах: стерильність та суміші ліків. Влада зморщилась, повільно підійнявши повіки.

Світ перед очима не одразу став у чітку картинку: деякий час він плив світловими плямами, лише через декілька секунд склавшись докупи. Перед нею сиділа Злата. Її погляд був пустий, мертвий. У ньому не було звичного блиску. Ліва рука була у гіпсі, а також на ній не було окулярів, що Влада одразу помітила. Дівчина прошепотіла:

-Злата?..

Почувши власний голос, він здався їй чужим, не своїм.

Злата сіпнулась на звук та, примруживши очі, глянула на Владу. Без окулярів вона навіть не помітила, що та уже декілька секунд лежала з розплющеними очима. Вона, підтерши сльози зі щік, м’яко взяла її за руку, лагідно промовивши:

-Все добре, ми у безпеці.

Влада провела поглядом по приміщенню. Вона лежала на лікарняному ліжку, в руці була крапельниця. Тепер відчулося, як і ниє нога. Перед очима одразу вималювалися останні кадри: батько зі зброєю, постріли, вогонь, дим, крики …Амір. Згадавши його під завалом, дівчина одразу стривожено запитала:

-Де Амір? Що з ним?

-Живий. Його витягли з-під завалу, встигли… Казали, ще кілька хвилин, або якби він опинився трохи лівіше, чи правіше… Там би вже не було кого рятувати. Він в реанімації, у важкому стані. Там… тридцять відсотків тіла в опіках, забої, око травмоване. Лікарі казали, що його будуть вводити у медикаментозний сон. Сказали, що більше нічого не ясно. Зараз пріорітет – життя.

Злата говорила це з беземоційним виразом обличчя, неначе це був запис слів на пластинці.

Почувши останнє, у її голові пролунали слова: «Через тебе вмерла моя дружина, через тебе здох Віталій і здохне його син, а після нього і ми з тобою! Ти і твоя амбітність несе смерть!» Влада скривилася, хитнула головою, струшуючи з себе ці спогади.

Певний час вони обоє мовчали, коли дівчина запитала:

-Як нас врятували?

Злата потягнула носом, монотонно промовивши:

-Я побачила пожежу, кинулась напролом. Скочила з вікна, побігла до сіл. Дісталась до одного з них, там мене люди знайшли. Я все розповіла, вони викликали пожежну, поліцію, швидку… Наскільки я знаю, майже усі нападники загинули в пожежі.

-А що з… Тобою?

Злата відмахнулась:

-Руку зламала і окуляри побила. Маячня, не переймайся через мене.

Ланцюжок подій в голові будувався поступово, разом з цим з’являлося все більше і більше нових питань.

-А… Саша? – раптом запитала Влада.

Вона помітила, як повіки Злати тіпнулись і з-під них ринула нова хвиля сліз. Дівчина глухо відповіла:

-Він загинув. Постріл… Під ліве ребро. Сказали, що куля потрапила в селезінку і…

Вона обірвалася на півслові. Після цих слів навколо кілька секунд висіла тиша.

У свідомості проти її волі прозвучали слова: «Несеш смерть».

***

Була ніч. Злата давно пішла додому. Перед цим Владу відвідав лікар. Сказав, що якщо все буде гаразд, скоро її зможуть відпустити. Куля не зачепила нервів, судин, чи кістки, тому рана від пострілу заживе відносно швидко.

Дівчина не спала. Її очі були широко розплющеними. Вони завмерло дивилися у білу стелю. Вона не рухалась, майже не дихала. Якби не розплющені очі, з першого погляду можна було б подумати, що мертва. Стіни навколо, здавалося тиснули на все тіло, а самотність, яку вона так давно не відчувала і якої тепер боялася, поступово починала зводити з розуму.

Минула уже майже доба з моменту всіх пережитих жахів, проте окремі кадри настільки яскраво та реалістично пливли перед очима, що волосся знову ставало дибки.

Батько, Амір, жар, полум’я, дим, постріли, обвал. 

Навколишня тиша була як добрий ґрунт, в якому вкорінювалися та проростали терени цих спогадів та супутніх нав’язливих думок, стрімко посилюючи їх. Вона відчувала як окремі фрази та кадри просочуються у глибини серця.

«Коли б хтось не показував своє его, а робив як нормальна дитина те, що кажуть… Цього всього би не було. Татко ще давно знайшов би вихід із ситуації, бідний Волощук залишився би живим, наступні смерті також попередилися б. Проте твій вибір егоїстично впав на своє власне благо».

«Через тебе вмерла моя дружина, через тебе здох Віталій і здохне його син, а після нього і ми з тобою! Ти і твоя амбітність несе смерть!»

Щось дрібне, що тоді смикнулось у її совісті, тепер потягнуло сильніше та болючіше. Дівчина відчула відразу до себе. Вона, не розуміючи, що робить, звела руку, загинаючи пальці: «Мама… Батько… Віталій… Саша…» Долоня затремтіла. Влада більше не могла опиратися цим химерам. Вона лише схлипнула. Раз, другий. Відчуваючи, як власне сумління починає нестерпно поїдати її зсередини.

***

Минуло два дні. Хоча за відчуттями здавалося, наче набагато більше. Більшу частину часу Влада проводила наодинці із собою. Іноді приходила Злата, проте вона не могла бути поряд постійно: на її плечах лежали трабли з поліцією, спілкування з лікарями, а також розмови з матір’ю, пояснити та розказати все якій було неймовірно важким тягарем.

Сьогодні до Влади на допит прийшли двоє поліцейських. Дівчина відповідала на їхні питання сумбурно та на автоматі, хоча всередині після кожної фрази все починало боляче скребтися, а суворий тон правоохоронців лише посилював ці пориви.

Раптом чоловік, який вів допит, промовив:

-Гаразд, за свідченнями експертів Артем Соколовський загинув від вогнепального поранення. Вам щось відомо про це?

Дівчина зам’ялася. Влада пам’ятала бійку, серію пострілів, після яких Артем замертво впав на землю. Проте вона не могла сказати нічого конкретного про це. Можливо, якби не була в стресі, обдумати все було б легше, проте мозок буквально відмовлявся працювати. Дівчина, заламуючи пальці, нервово пробурмотіла: