ГЛАВА XLII «У ПОПЕЛІ Й ВОГНІ»

Злата відкинула злиплий, розрізаний скотч в бік. Вони з Сашею уже давно прийшли в свідомість та звільнилися. Тримати себе в руках було важко, особливо не знаючи, де зараз Амір та Влада, і лише здогадуючись, що коїться.

Златі було важче контролювати себе: ще мить, і вона б збожеволіла, якби Саша не заспокоїв її. Вони обговорили все, що відбулося, зійшовшись на тому, що за всім, вірогідно, таки стоїть Артем. Після знайшли вихід, щоб позбутися скотча. Маючи тепер свободу рухів та більш-менш холодне мислення, вони почали обдумувати, як знайти Аміра і Владу та вибратись звідси.

Хлопець окинув приміщення поглядом та, міркуючи вголос, глухо прошепотів:

-Це не схоже на підвальне приміщення – тут не відчувається сирості і перекриття за відчуттями не таке – хоча підвал тут точно був. Якщо, звичайно, будівля така, як на схемах, але мене це вже починає сумнівати. І ще тут немає вікон, - зауважив парубок.

Його думки були чіткі, холодні та злагоджені. Злата давно була знайома із Сашею, тому знала, що в стресових ситуаціях він поводиться саме так, проте зараз це все одно певною мірою дивувало її, навіть дещо відволікаючи від паніки.

-На с-схемі, наче, була кімната на верхніх поверхах, де не було вікон, - Злата намагалася тримати себе в руках, - на д-другому поверсі, наче.

Саша лише важко нахмурився. Невдовзі відповів:

-Коли це так… Сходи на низ тут лише одні і вони у центрі будівлі. І навряд нас тут залишили одних, тут точно є люди, можливо, навіть зі зброєю.

Остання фраза породила холодну тишу навколо. Не довго думаючи, хлопець тихо підійшов до дверей, приклавши вухо до замкової щілини. Протягом хвилини до нього долинули лише якісь дрібні звуки: скрип дошок в підлозі, свист вітру десь під самим дахом, сухе потріскування деревини від короїда. Звуків, які б вказували на те, що під дверима хтось є, не було.

Саша придивився до дверей та замка, обережно обмацав їх. Схоже, це були звичайні, легкі міжкімнатні двері, зроблені із дерева. Хлопець спробував обережно опустити ручку з надією, що вона не заскрипить від давності. Двері не видали жодного звуку, проте й не відчинились.

Але Саша помітив дещо незвичне: Замок ішов дивно - не пручався, але й не корився. Ніби його трохи перекосило разом із дверима, ніби будинок давно осів, від чого дверну раму скосилась, а метал у замку так і не звик до цього. Це могло зіграти на руку. Хлопець натиснув на ручку ще раз, проте тепер впевненіше та набагато сильніше. Щось усередині глухо хруснуло. Цей звук, як і будь-який інший, зараз здавалися надто голосними. Вони обоє завмерли, затамувавши подих. Проте двері раптом подалися.

Саша виглянув за двері: там був коридор. Наче, чисто. Він подав руку дівчині, кивнувши на вихід. Вона підвелася без зайвих слів, вийшовши за ним. Крізь вікна коридор освітлювало сутінкове вуличне сяйво: сонце вже давно зайшло, це був пізній вечір, який скоро мав змінитися ніччю.

Вони тихо йшли коридором, впевнено рухаючись до сходей. Але раптом десь зовсім поряд почувся скрип дошок від чиїхось важких кроків, що чітко та впевнено прямували прямо сюди. Саша завмер, рефлекторно вхопивши Злату за руку. В цю ж мить почулися глухі хлопки – це були постріли, проте не такі дзвінкі, як від звичайної вогнепальної зброї. Схоже, це була зброя з заглушкою.

Кілька з них моментально прорізали підлогу та стіни навколо. Пострілів було багато, що одразу дало знати – там не одна людина. Саша штовхнув Злату назад, кинувши коротке:

-Біжи!

Дівчина інстинктивно рвонула назад, відчуваючи, як тіло тліє, а ватні ноги зрадницьки підводила: двічі вона ледь не зашпорталась об власні ступні. Спершу їй здалося, що Саша теж побіг за нею. Злата добігла до кінця коридору. Тут, в тіні, стояв невеликий комод. Вона одразу чкурнула туди.

Підібгавши ноги та зігнувши голову аж до колін, дівчина затамувала подих, безпорадно подумавши: «Тінь, прикрий мене, будь ласка». Вона майже не дихала, здалося, в цей момент організм взагалі відмовився від кисню. Двері комоду не приставали впритул. Між ними залишилася крихітна щілина.

Навколо раптом стало підозріло тихо: ні бігу, ні пострілів, ні шуму. Це її насторожило. В якийсь момент почулися кроки та голоси:

-…Та лиши його, тут вже все. Дівчину краще пошукай, з ним одна мала бути.

«Все?!.. З ким усе?.. С-саша…»

Кроки почали приближатися. Злата стиснулась всім тілом, затуливши собі рота. Вона не думала, не дихала, навіть не кліпала. Невимовна напруга скувала усе тіло.

Схоже зі звуку, кілька чоловіків пройшли до кімнати, в якій вони раніше були замкнені. Звідти долинув голос:

-Нема. Втекла паскуда.

-Йдемо на низ, вона не могла далеко піти.

Кроки поступово віддалилися. Злата висковзнула з комоду, збито дихаючи. В голові паморочилось, до гортані підступала нудота. Вона окинула приміщення поглядом. За декілька кроків на підлозі на боку лежав Саша. Не рухався. Дівчина завмерла, сподіваючись, що їй це чудиться. Беззвучно, лише одними губами, з її вуст зірвалося:

-Матінко… Ні…

Злата кинулася до товариша. Присіла поряд, заглянувши в обличчя. Він був живий, проте дихав збито. Аж зараз дівчина помітила, що хлопець притискав долонею рану під лівим ребром. Не розуміючи, що робить, вона приклала долоню йому до щоки, судомно прошепотівши:

-Саша… Ти… Ти живий?

Він розплющив очі. Погляд був неначе в тумані, проте все ще свідомий. Хрипло відповів:

-Ж-живий…

Він обірвався на півслові, несподівано мовивши:

-З-Злато… Обійми мене.

Вона спантеличено махнула віями, не очікуючи на таке прохання. Проте майже одразу виконала його: дівчина лагідно поклала його голову собі на коліна, руку опустила йому на плече.

Раптом він ледь помітно посміхнувся, легко, вільно, без напруги та нерішучості, які не дозволяли зробити це раніше, промовив:

-Злата, я… Я к-кохаю тебе. Д-давно… Я… Я не нав-важувався з-зізнатись тобі…

Ці слова миттю перевернули увесь її світ з ніг на голову. Дівчина широко розкрила очі від почутого. Щось пронизливо несамовите почало прорізати серце від усвідомлення. Він кохав її. Увесь цей час. А вона… Не помічала та навіть не надавала значення. Єдине, що вона змогла мовити крізь вдушливий плач – його ім’я: