ГЛАВА XXXIX «ОСТАННІЙ СЛІД»

*Минуло два тижні*

Влада та Амір сиділи за сніданком. З відчиненої кватирки линула свіжість раннього вересня. Дівчина поколотила ложкою в чашці кави, замислено спостерігаючи за своїми діями. Хлопець, що невимушено щось їй розповідав, помітивши, що вона не виглядає сконцентрованою на його розповіді, зупинився, промовивши:

-Все добре? Тебе наче з хреста зняли. Ти це досі через нього?

Сьогодні була намічена чергова зустріч з батьком, проте тепер – у його домі. Ще з вчора Влада була дещо стурбованою перед цим.

-Угу, - мугикнула вона у відповідь, - я просто не надто готова їхати до нього. Це ж… Колись був і мій дім. Я там прожила більшу частину життя. Проте я не впевнена, чи хочу побувати там. Я пропонувала йому зустрітися десь деінде, ти ж знаєш, але він благанно просив там.

-Чому ти тоді погодилася на його прохання поїхати до нього додому?

-Не знаю, - знизивши плечами, відповіла вона, - всередині щось змусило… Може, я все ще люблю його, не знаю.

-Головне – не підганяти події. З часом ти розберешся у своїх почуттях…

Він обірвався на слові, коли відчув, як Султан треться йому об ногу, прохально нявкаючи. Зрозумівши, чого він хоче, Амір, ніби кіт мав його зрозуміти, промовив:

-Ні, друже, ти свою порцію з’їв уже, досить тобі.

-У нього, до речі, корм закінчується, треба сьогодні купити.

-Я бачив. Куплю після роботи.

-А ти на котру їдеш?

-На четверту. А ти на коли?..

-Я в Монотайпі все виконала вчора. Сергійович прийняв, сказав, що сьогодні мені ні за чим виходити. А з батьком на п’яту.

-На п’яту? – перепитав Амір, - я не зможу тебе відвезти…

-Та я на таксі доберусь, не переймайся.

-А там? Ти довіряєш йому?

Питання зависло у повітрі. Влада затнулась, невпевнено відповівши:

-Я… Я не знаю.

Амір зітхнув, відповівши:

-Добре, я триматиму телефон при собі, пиши, чи телефонуй, якщо що. Якщо я не відповідатиму, можеш Саші писати. Це моє альтер его.

Дівчина посміхнулась, відповівши:

-Я бачу. Як давно ви товаришуєте?

-Та з дитинства. Я не пам’ятаю точно, з якого моменту.

-Класно. У мене не було дуже близьких друзів у дитинстві.

-Зате зараз ти не сама, - взявши її за руку, відповів хлопець.

Влада усміхнулась, стиснувши його долоню у відповідь.

*Цього ж вечора*

Амір уже пів години як поїхав у Монотайп. Влада збиралася на зустріч з батьком. Вона була уже практично готова: одягнулася, нафарбувалася, вклала волосся.

Дівчина висунула шухляду, в якій стояли її прикраси, наміряючись підібрати щось гармонійне. Раптом в очі кинулися ті самі сережки, які батько подарував їй на перші зустрічі. Побачивши їх, Влада завмерла. Не довго думаючи, вона дістала сережки з футляру та одягнула їх.

Дівчина їхала в таксі, заворожено спостерігаючи за змінами міських пейзажів за вікном. Почуття на душі сплуталися у якийсь жорсткий, незрозумілий ком. Він був важкий, проте сухий та беземоційний. Поки що. Неначе все стояло на паузі, відбиваючись глухотою на душі.

Влада вийшла з таксі, коли воно зупинилося за потрібною адресою. Як поглянула навколо – тіло вкрили мурашки. Обриси дитячої домівки не давали спокою. Її одразу зустрів батько. Підійшов до дівчини, як тільки показалася її постать. Усміхнено промовив:

-Привіт, Владо, - він провів по ній поглядом, розчулено підмітивши: ти одягнула сережки, які я подарував? Мені… Дуже приємно.

-Я… Дякую за них. Вони красиві.

Артем посміхнувся зі словами:

-Ходімо всередину?

Набравшись мужності, вона, зітхнувши, відповіла:

-Ходімо.

Тільки переступивши поріг, дівчина відчула, як всередині все завмерло. Лише стіни коридору зуміли розплутати клубок незрозумілості у неї на серці, розплівши його на тугу, розчарування, розчулення та деяку ненависть. «Він спеціально запросив мене сюди, щоб розчулити та викликати прихильність… Гаразд, але з його сторони це розумно».

Батько повів її коридором зі словами:

-Нумо для початку повечеряймо, мені не зручно залишати таку шановну гостю голодною, а тоді можеш прогулятися будинком. Тут зараз нікого немає, можеш зробити це сама, а як хочеш – я піду з тобою.

-Ти робив щось з моєю кімнатою? – з прихованою надією запитала вона.

-Ні. Там все лишилося на своєму місці.

Влада не помітила, як кінчик її губ неконтрольовано підійнявся у ледь помітній, проте теплій посмішці.

Сівши за вечерю, вони випили, а потім прийнялись до їжі. Дівчина все так ж кидала короткі погляди приміщенням. Вона думала, що багато чого зміниться, адже минуло багато часу, проте будинок наче застряг у одному періоді: все було точно так ж, як вона і пам’ятала.

Тепер Влада поводила себе дещо вільніше та впевненіше поряд з батьком. Можливо, на це вплинуло те, що вона знаходилась в стінах, в яких виросла, а, можливо, те, що це була уже третя зустріч і за цей час вона встигла звикнути до нього. Як і він до неї. Дівчина не заперечувала того факту, що могла додумувати все сама, проте їй здавалося, що тепер батько поводиться більш тепло та якось по-справжньому.

Артем розпочав діалог зі слів:

-Бачу, ти скучала по цьому дому?

Влада, все ще не наважуючись визнавати цей факт, невпевнено відповіла:

-Можливо.

-Не соромся цього. Розумію, що тобі важко говорити про це, але тим не менш. Знаєш, мені теж було доволі важко наважитися на те, щоб побачитися з тобою особисто. Тоді, у тебе на роботі, пам’ятаєш? Я дуже довго готувався до цього морально. Проте, я радий, що тепер ця напруга зникає.

-Ти зараз говориш лише про себе. Ти ж не знаєш, чого мені вартують ці зустрічі, - з легкою образою мовила вона.

-Не знаю, проте бачу, що з кожним разом все легше впізнати в тобі свою доньку. Ти поводишся тепер набагато вільніше, порівняно з тим, якою скутою була на нашій перші зустрічі.