ГЛАВА XXXIII «ЗУСТРІЧ ЗАДЛЯ ПРИМИРЕННЯ»

Того ж вечора майже одразу після їхньої розмови Амір сам відвіз Владу додому. Пропонував залишитись їй, проте дівчина відмахнулася, апелюючи тим, що наступного дня їй на роботу.

Наступного дня увечері Влада збиралася на зустріч з батьком. Вона довго роздумувала над словами Аміра і дійшла висновку, що він мав рацію. Раптова поява тата виглядала дивною, було важко повірити, що це банальне пробудження совісті. Особливо дівчину напружував факт паралелі з деревообробною промисловістю. Питань було багато, в тім вона сподівалася сьогодні отримати відповіді на них.

На душі ж творилося щось недобре та неприємне. Це була суміш жалю за чимось втраченим, якийсь холод та задерев’яніла роками образа з їдким відчуттям покинутості та несправедливості. Збираючись, дівчина часто зітхала, погляд її був похмурим, а свідомість пуста – думок не було. Вона досі не хотіла йти на цю зустріч, проте розуміла, що це треба зробити.

Амір, як і обіцяв, переніс деякі свої плани та згодився допомогти їй. Навіть не задля фізичної опори, а більше для моральної підтримки. Дочекавшись дзвінка від нього, Влада спустилася до під’їзду – хлопець мав відвезти її до місця зустрічі.

Сівши до машини, вона невимушено привіталася, черговий раз вдихаючи аромат його парфумів, яким пропахнув увесь салон. Чомусь, саме цього разу з її вуст зірвалося:

-Не знаю, яким трайливом ти бризкаєшся, але воно мені починає подобатись.

Амір, не очікуючи схожого зауваження, щиро розсміявся, відповівши:

-Вишня і гіркий шоколад. Ідеально для такого рокового красеня.

-Ох, навіщо я це сказала… - прикривши обличчя долонею, зітхнула дівчина.

-Певно, щоб трохи розбавити напругу перед цією зустріччю. Хвилюєшся? – турботливо запитав він.

-Ні. Просто не хочу йти туди, - сухо кинула вона.

-Це зрозуміло, було б дивно, якби це було протилежне, - він зробив паузу, додавши: якщо щось станеться, пиши мені. Я не від’їжджатиму від будівлі.

Серйозність у його голосі напружувала. Влада розуміла: її свідомість ще не встигла до кінця прийняти те, що відбувається.

-Аміре, чому ти це робиш? – раптом запитала дівчина.

-Що?

-Ну… Оце все. Спочатку після аварії, потім – той ненормальний в барі, тепер – мій батько.

Хлопець усміхнувся: не з іронією, а по-щирому мило.

-Бо… - протягнув він.

«Бо я тебе кохаю, - продовжилось в нього в голові, - знову увесь діалог зводиться до цього, щоб його».

-Обіцяв собі ще на початку нашого знайомства, що ми розійдемося, як в морі кораблі. Але я знову тут. Здогадайся чому.

Питання зависло у повітрі, до нього просилося продовження. Влада відчула, як серце почало битися швидше. «Натякає?.. – обнадійливо думала вона, - ні, маячня, дурепа, це все твої фантазії!» Дівчина могла відповісти щось у схожому тоні, проте натомість єхидно відрубала:

-Бо ти мазохіст.

Амір подумки роздратовано заволав. Знову вона його відштовхнула, знову втекла від питання, проігнорувала натяк. Хлопець не хотів зізнаватися їй напряму. Принаймні зараз. Він просто ходив по межі, давши вже безліч разів зрозуміти, що кохає її. Проте відповідь завжди переводилася у легкий жарт. Це дратувало.

-Не заперечую, - відповів він, знову натякаючи, - цікаво лиш, що саме змусило мене ним стати.

-Може, твоя самозакохана, нарциська особа?

Тепер парубок явно цокнув язиком, із важким зітханням відповівши:

-Так, Владо, саме вона.

Через деякий час автомобіль зупинився біля потрібної будівлі: це був дорогий ресторан. Влада хотіла було уже вийти з машини, проте Амір зупинив її, запитавши:

-Стій. На котру годину назначена зустріч?

-На двадцяту.

-Ще сім хвилин. Зачекай. Припізнися трохи. Бо так виглядає, наче ти дуже хочеш цієї зустрічі.

Дівчина не стала сперечатись. Ще хвилин десять вона посиділа в машині, а потім направилась до будівлі.

Тільки пройшовши до приміщення ресторану, її зустріла молода жіночка, як Влада зрозуміла з бейджика – працівниця закладу. Вона привітно посміхнулася, запитавши:

-Доброго вечора. Ви Соколовська Влада Артемівна?

-Доброго… - спантеличено відповіла та, - так, це я.

-Ходімо, ваш візаві уже очікує. Я проведу вас.

Дівчина непевно попрямувала за працівницею, подумавши: «Щось мені це все уже не подобається… - видихнула, - спокійно, Соколовська. Головне – тримати телефон поряд, щоб у разі чого написати Амірові…»

Жінка провела її до сектору з приватними кімнатами. Відчинивши двері до однієї з них, в очі першим кинувся не розкішний стіл, не картина на пів стіни, а його постать. Така ж загрозлива, далека та чужа, як і в дитинстві. До горла підійшов ком з усіх накопичених емоцій. Із провалля у свідомості її висмикнув голос працівниці:

-Я можу вас залишити?

-Так, пані, безмежно вдячний вам, - відповів Артем, простягнувши їй купюру, - це вам на чай.

Жінка помітно втішилась отриманому гонорару. Вона подякувала, після чого залишила їх наодинці.

Перші кілька секунд навколо просто панувала напруга. Ну, або ж її відчувала лише Влада. Вони стояла натягнена, як струна: розправлені плечі, припідняте підборіддя, холодний погляд. Батько пильно, захоплено роздивлявся її, нарешті порушивши тишу:

-Тобі пасує ця сукенка. Підкреслює талію і… Декольте. Ти так покрасивішала. Жінка прямо, не як імпульсивний підліток.

Від його голосу всередині щоразу щось здригалося. Дівчина ніяк не прокоментувала його слова. Артем закрокував приміщенням, після чого запрошувально кивнув в бік столу, промовивши:

-Проходь, сідай, не будемо ж ми стояти, правда?

«Він поводиться, як нічого не бувало», - промайнуло у її голові. Дівчина направилася до столу, проте ноги були ватяними. «Йти навіть доводиться через силу, як на каторзі, - подумала вона, - ох, а мені ще з ним говорити…»

Коли вони сіли за стіл, Артем, перш ніж приступити до вечері, дістав з кишені невелику коробочку. Він розкрив її: на бархатній подушці виблискували золоті сережки з яскравими каменями. Простягнувши прикраси доньці, він промовив: