ГЛАВА XXXI «НОВИЙ НАПРЯМОК»

Влада пробула у нього до обіду, а потім, подякувавши, поїхала додому. Амір не надто хотів відпускати її, натякав, аби та залишилася ще, самому навіть здалося, що і дівчина не надто хотіла йти, навіть попри те, що залишалася все такою ж гордою.

Через кілька днів парубок збирався зустрітися із батьковим юристом, попередньо дізнавшись його точні ініціали та адресу, де той працював; проте спочатку мав відпрацювати чергову зйомку.

Тільки-но припаркувавши машину біля будівлі Монотайпу, Амір отримав повідомлення у робочий чат: Сергій Сергійович терміново збирав усіх на нараду. «Знову, - незадоволено цокнувши язиком, подумав він, - і знову до Фесту. Як показилися зі своїм показом».

Пройшовши до конференцзали, Амір зрозумів, що прийшов останній. Кивнувши, як привітання з усіма присутніми, він мовчки сів за стіл. Невдовзі Сергій Сергійович, що до цього в стороні говорив по телефону, також сів за стіл. Як Амір і здогадувався: це знову було обговорення скорого Фесту. Проте тепер це більше стосувалося організаційних моментів: конкретного місця проведення, години, порядок виходу, вірогідні запрошені гості, ну і, безпосередньо, самі запрошення на закритий захід.

-…Цьогоріч власник заходу дозволив запрошувати звичайних охочих, - продовжував Сергій Сергійович, - аби зробити атмосферу більш вільною та дружньо простягнути руку усім поклонникам модної індустрії. Окрім власне запрошень наших людей, вони нам видали ще двадцять… Тому після наради можете підійти, розібрати їх і запросити когось на ваш розсуд. У мене немає часу гратися ще із цим. Що ж… У мене, напевно, все. У когось є якісь запитання?

У відповідь тиша.

-Чудово. Тоді усі вільні.

Дизайнер підвівся та поспішно вийшов у коридор. Кілька працівників також повставали з місць: хтось направився до виходу, а дехто підійшов до залишених запрошень. Амір, не довго думаючи, теж підійшов до них. Запрошення виглядали дорого та вишукано, відповідно до статусу заходу. Хлопець помітив, як кілька його колег взяли хто по одному, а хто і два. Амір, на думку якому спало одразу двоє близьких людей, взяв два запрошення, проте потім, на мить завмерши, роздумав та взяв ще третє.

***

Сьогодні увечері Влада мала би заступати на зміну у барі. Проте за увесь цей час їй ніхто не зателефонував: справу зам’яли, а станом дівчини так ніхто й не поцікавився. Усі ці дні Влада роздумувала над тим, що трапилось, в результаті вирішивши звільнитися.

Вона розуміла, що морально не могла продовжувати працювати тут, тим паче потреби більше не було: підвищеної зарплатні у Фактумі тепер вистачало, аби покривати усі потреби, а у неї в запасі все ще була можливість перейти працювати у Монотайп, над чим Влада також напружено міркувала. Ходити ночами на другу роботу не було потреби, а останні події дали вагомий стимул написати заяву про звільнення, чим вона і збиралася зайнятися сьогодні.

Після робочого дня у Фактумі, а відтак вони так і залишалися складними через великий наплив роботи й такої ж неприємної атмосфери у колективі, дівчина, навіть не повертаючи додому, поїхала до бару. Її наміри були надто твердими, аби відкладати їх на потім.

Переступивши поріг зали, хвилею накотили неприємні спогади: ні, вона не зможе пробачити це місце. Ні під яким проводом. Влада пройшла до кабінету начальниці, безцеремонно відчинивши двері. Оксана Петрівна сиділа за столом, як зазвичай виконуючи якусь роботу. Підійнявши погляд на двері, що для неї неочікувано відчинилися, жінка, побачивши на порозі свою працівницю, промовила:

-Владо Артемівно, вас не вчили стукати?

Її мова та навіть погляд тепер були зовсім іншими. «І це через дві пляшки якогось вина. Яка ж ви продажна», - подумала дівчина.

-Не бачу більше сенсу церемонитись, - спокійно відповіла вона, підійшовши ближче, - я пишу заяву на звільнення.

Оксана Петрівна неоднозначно повела плечем. Вона, схоже, розуміла, що такий хід подій можливий, проте не хотіла відпускати піаністку, адже музикантів у барі не вистачало.

-Причина?

-За власним бажанням.

Начальниця пильно дивилася на неї, не відповідаючи.

-Не надто переконливо? – невимушено мовила Влада, - що ж, можу написати цікаву розповідь, що мене тут…

Оксана Петрівна перервала її, різко підвівшись з-за столу. Вона підійшла до стелажу зі складеними папками, діставши звідти копію заяви про звільнення. Начальниця недбало жбурнула її на стіл, роздратовано промовивши:

-Пишіть.

Влада буквально за хвилину вивела потрібний текст, жирною лінією навівши свій підпис. Вона підсунула заяву в руки начальниці, після чого, більше нічого не сказавши, вийшла.

Опинившись у коридорі, дівчина відчула, як щось важке впало з її плечей. Вона гордо тряхнула волоссям, наче струшуючи з себе щось брудне, та попрямувала до виходу. Роздратована, вона хотіла так ж гордо покинути будівлю, проте у самій залі дещо змусило її зупинитися. За стійкою стояв Ярік, працюючи.

Це був єдиний, з ким Влада тісно спілкувалася у цьому колективі. Деякий час він навіть був її єдиним другом. В момент, побачивши його, її накрило щось тужливе, і дівчина вирішила підійти. 

Сівши за стійку, вона чекала, поки той віддасть чергове замовлення, і аж тоді гукнула:

-Ярік.

Він озирнувся на неї, здивовано провівши поглядом. Хлопець явно не очікував її побачити. Він підійшов до неї зі словами:

-Привіт… Я… Ти як?

Стало зрозуміло: він знає про те, що відбулося тут кілька днів тому. Влада потиснула плечем, відповівши:

-Своєрідно, проте уже краще. Про це усі знають?

-Персонал – так. Досі з вуст нікому не сходить. Баби базарні, - незадоволено пробурмотів Ярік, - це правда, що Оксана тобі пред’явила за розбиті пляшки?

-Так.

-Змія вона продажна, тьфу на неї, - роздратовано мовив парубок, а потім, зітхнувши, змінив тон розмови, - я… Я би вже з розуму зійшов, Владко. Складна у тебе доля якась, несправедливо так.