ГЛАВА XXIX «ВІДБЛИСКИ МИНУЛОГО»

Замислившись над словами Яріка, Влада розуміла, що її думки зайняті його образом, її почуттями і тим самим довбаним ароматом вишні й гіркого шоколаду. Все це складалося лише у один висновок: «Я дура».

До цього моменту Влада не хотіла усвідомлювати свої почуття, вона навіть не замислювалася над цим. Проте слова товариша змусили її задуматись. І більше не тікати від самої себе.

Ці думки зроблять зміну ще важчою. А попереду ще була робота в офісі Фактуму… Черговий раз вона відчула відразу до власного життя.

Після розмови з Яріком дівчина пройшла до службового приміщення. Вона хотіла трохи побути в тишині перед зміною. Сіла на стілець, сперши голову на лікоть. Як у її сумці завібрував телефон. Підійнявши слухавку, вона із легкою дратівливістю промовила:

-Слухаю.

-Владо Артемівно, тут вас дехто хоче бачити, - мовила Оксана Петрівна.

Дівчина спантеличилась.

-Хто?

-Гість попросив не називати вам його ім’я. Він чекає на вас у мене в кабінеті.

«Та бодай його качка копне», - роздратовано подумала Влада.

-Гаразд, зараз зайду.

-Чекаємо.

Дівчина, залишивши свої речі тут, замкнула двері та, сподіваючись, що це не займе багато часу, направилась у кабінет до начальниці.

Вона зайшла після стуку. Картина навколо змусила її завмерти: за столом сиділа Оксана Петрівна та, як ні в чому не бувало, бесідувала з… Владиним батьком.

Влада завмерла в дверях, метаючи погляд з однієї на іншого. Тіло кинуло у млість: пахви спітніли, а в гортані став ком. Вона одразу впізнала його, не бачивши кілька років. Проте й він майже не змінився.

Побачивши доньку, Артем посміхнувся, запитавши:

-Оксано Петрівно, де ми можемо усамітнитися? Зовсім ненадовго, вибачте за надокучання.

-Нічого страшного, Артеме Ігорьовичу. Я все одно уже мала йти… Тож можете скористатися моїм кабінетом. Технічний персонал потім все зачинить.

-Дуже вам вдячний, пані, - із легким поклоном мовив чоловік.

Начальниця взяла сумку та, кивнувши на прощання, вийшла з кабінету.

Починаючи розуміти ситуацію, Влада подумала: «Ну ні, я вдруге в ці ігри гратися не буду». Вона метнулася до дверей, наміряючись вискочити в коридор за Оксаною Петрівною, проте Артем одразу перегородив їй дорогу, ставши прямо навпроти виходу. Він зачинив двері у неї перед носом, невимушено промовивши:

-Вітаю, Владо. Радий нарешті побачити тебе, - він сковзнув поглядом по ній, - ти… Змінилася. У кращу сторону.

-Нам немає про що розмовляти, - зневажливо відповіла дівчина.

Вона ступила крок в бік, намагаючись пробратися до виходу, проте чоловік зробив так ж, знову перегородивши їй дорогу.

Артем винувато зітхнув, промовивши:

-Владо, я розумію твою позицію, але, будь ласка, дозволь.

Дівчина зупинилася. Він тримав культурну дистанцію, розмовляв стримано та увічливо… Це дещо заспокоювало настирливу параною, проте все ж Влада не хотіла розмовляти з ним.

-Не дозволю. Забудь дорогу сюди. Це все.

-Я знаю, що ти мене ненавидиш, - стримано, проте з відчутним болем у голосі мовив Артем, - тепер я… Розумію, що ти маєш повне моральне право на це. Саме тому нам є про що поговорити. Мені є що сказати тобі, що пояснити… Я хочу все виправити. Лише дай мені шанс. Один єдиний.

-Ти хотів мене продати… - скрізь зуби прошипіла дівчина, - я була лише твоєю угодою, лялькою, маріонеткою. Про що ти хочеш говорити? Ванільно попросити пробачення?!

-Ні, Владо, ні, я не хотів цього. Тоді все просто… Пішло не за планом, виявилося далеким від моїх очікувань! Я можу все пояснити, дати відповіді на усі твої запитання. Лише твоя згода.

Він дістав з кишені конверт, всунувши його їй у руки.

-Тут запрошення… На спільну вечерю. На нейтральній території, у спокійній обстановці. Без лишніх очей. Я чекатиму на тебе, доню.

Він характерно лагідно виділив останнє слово, після чого, легко вклонившись їй, вийшов з кабінету.

***

*Декілька днів після*

Амір як зазвичай прокинувся за будильником. Вимкнувши найнастирливіший звук, він вимотано сповз із ліжка, направившись до ванної кімнати. Ставши навпроти дзеркала, важко зітхнув, вивчаючи своє відображення.

Життя все так ж відчувалося безбарвним: зйомки та робота в Монотайпі не приносили задоволення, навпаки – бувало, дратувала через бюрократію, що частково звалилася на нього з моменту, коли звільнилася Вероніка. Він досі не організував зустріч із батьковим юристом, хоча Злата та Саша постійно нагадували про це.

Проте було ще одне, що внесло свої зміни у його рутину: тепер Амір часто відвідував той самий бар. Не щодня, проте щоразу, коли випадала Владина зміна. Хай це було ночами, коли наступного дня він мав багато роботи у модельному, проте це його не зупиняло. Їздячи на таксі, він замовляв собі бокал чогось міцного, спостерігаючи за грою дівчини. Це було єдине місце, де він міг без лишніх запитань знову побачити її. Про його постійні посиденьки у барі та їх істину причину не знав ніхто.

Приїхавши до Монотайпу, Амір хотів було одразу податися до Сергія Сергійовича, проте отримав повідомлення у робочий чат: дизайнер чекав усіх на терміновій нараді. Прочитавши повідомлення, хлопець роздратовано видихнув, розуміючи, що це надовго.

Пройшовши до будівлі, він одразу направився до центральної зали. Народу там уже було чимало, схоже, ледь не усі працівники фірми. Через деякий час з’явився і сам Сергій Сергійович. Вирішивши усі організаційні моменти та дочекавшись тиші, він почав:

-Що ж, усім доброго дня. Справа, яку нам потрібно обговорити, серйозна, тому, думаю, не варто томити. За кілька тижнів відбуватиметься важливий, грандіозний всеукраїнський показ Ранвей Фест.

Амір вслухався уважніше: він неоднократно чув назув цього заходу раніше.

-Це як підсумок усієї модної індустрії протягом останнього року. Різні бренди будуть показувати свої найкращі роботи наживо. Велика зала, багато гостей та конкуренції, думаю, ви розумієте, про який рівень йде мова. Ну і після відбуватиметься вечірка, звичайно. Захід закритий, проте це не відміняє факту присутності великої кількості поважних гостей. Нам потрібно обрати образи, які ми будемо представляти на показі, тематику, моделей…