ГЛАВА XXVIII «ПООДИНЦІ»

Влада доволі швидко розібралася зі своїми речами, тому того ж дня пішла на метро та поїхала додому. Вона переступила поріг власної квартири і, чомусь, відчула щось неприємне. Житло нагадало їй щоденну роботу, нічні зміни, сльози, самотність, якісь проблеми… Від цих спогадів тіло підкосило. Проте дівчина одразу заглушила ці думки. Вона хутенько розібрала свої речі після чого, прийнявши душ, лягла спати.

Наступного дня Влада безперервно працювала над матеріалами для інтерв’ю. Робила відео, друкувала статтю. Це займало набагато більше часу, ніж зазвичай. Після травми досі думалося важкувато, але, зосередившись, вона не відступала. Дівчина не відчувала втоми, чи ще якихось почуттів. Тільки робота. Шалене бажання виконати обов’язок та викарабкатись на верхівку успіху. Принцип, за яким вона жила усе самостійне життя.

Допрацювавши дрібні моменти, наступного дня Влада закінчила роботу над інтерв’ю. Спершись у спинку стільця, вона тримала в руках флешку з матеріалом цінності кількох тижнів ризиків …Проте не відчувала якогось захоплення. Не розуміючи, у чому справа, на її душі було тільки якесь холодне сум’яття. Наче якийсь світлий та теплий період у її житті закінчився, а на зміну йому прийде запилена рутина: проблеми, робота без вихідних та… Одинокість.

Раніше факт самостійного життя не лякав її, навпаки, вона була впевнена, що це саме її стихія. Проте зараз, спробувавши чогось іншого, відчуженість у своїй тісній квартирці не надто вабила її. Вона не хотіла повертатися сюди, у своє життя. Буквально за кілька тижнів це все неначе стало чужим. Хотілося повернутися до великого будинку, почути поряд голос та побачити очі. Його очі.

Несподівано для неї, Амір вкрався у її думки. Аж коли дівчина опинилася на самоті, зрозуміла, як сильно й безповоротно звикла до нього. До його дратівливих жартів, іронії та ненав’язливої турботи.

Влада перебирала в руках флешку з інтерв’ю, намагаючись розібратися у почуттях, проте нічого не виходило. «Маячня», - роздратувавшись, подумала вона.

***

*Більше тижня після цього*

З моменту, коли Влада поїхала, все втратило смак. Амір, як зазвичай, ходив на роботу, в спортзал, проте робив це більше на автоматі. Тим паче зі звільненням Вероніки в його обов’язки увійшла частина її роботи.

За увесь цей час Амір так нічого і не дізнався про батькові фінансові справи. Не те, щоб він не хотів, розумів, що з цим потрібно розібратися, проте, чомусь, ніяк не наважувався.

Хлопець сумував за Владою, і він не тікав від цього факту. Лише картав себе за те, що закохався. Як останній дурень. В ту, якій він байдужий та чужий.

Кілька днів тому з відрядження приїхала Злата. Амір ще не бачився з сестрою, адже у тієї ще були якісь справи тут, а також вона хотіла трохи відпочити. Зустріч вони погодили на сьогодні, коли в обох не було надто багато роботи. Замовивши доставку, хлопець чекав на сестру, сподіваючись хоча б якось скрасити своє безбарвне дозвілля.

Через деякий час отримавши дзвінок від Злати, хлопець пішов на вулицю, аби відчинити їй. Тепло зустрівши одне одного, вони пройшли до будинку. Сіли вечеряти. Сестра розповідала багато зі своїх літературних вечорів, презентацій та яскраво проведеного часу. Амір ж не встрявав. Слухав, не перебиваючи.

Закінчивши свої розповіді, у підсумок Злата сказала:

-А так, мені дуже сподобалось. Я в захваті. Презентація пройшла ще успішніше, ніж я могла очікувати. А відтак уже накидала деякі замальовки на майбутню книжку. Черговий раз переконуюсь, що обрала правильний шлях.

Брат замислено кивнув, відповівши:

-Радий за тебе.

Сестра незрозуміло провела по ньому поглядом, щось вивчаючи.

-А ти чим увесь цей час займався?

-Я тобі писав.

-Про Владу? Так, але дуже поверхнево. І зараз я її тут не бачу.

Амір зітхнув. Коли з вуст сестри зірвалося ім’я коханої, її чіткий образ мелькнув у нього перед очима. Хлопець переповів їй все, що відбувалося протягом останніх тижнів: форум, аварія, лікарня, інтерв’ю…

-…І ось це півтора тижні тому вона поїхала додому. З того моменту ми не спілкувалися.

-А мали б? – підійнявши брову, мовила сестра, - ви допомогли одне одному, виконали все, про що домовились, - вона зробила паузу, додавши: хіба якщо…

Черговий раз із його вуст зірвалося зажурливе зітхання. Він підпер голову рукою, промовивши:

-Налий мені вина.

Сестра спантеличено кліпнула очима. Дівчина без слів виконала прохання брата. Амір взявся за келих, зробив ковток. П’янкий, солодковатий присмак залишився на язику та губах. Злата, спостерігаючи за цим усім, мовила:

-Волощук, я з тебе так і маю по слову витягувати?

Хлопець, дивлячись кудись у вікно, тужливо звів брови на переніссі, тихо, наче скавуління собаки, промовивши:

-Я кохаю її, Злато…

Її обличчя замерло у здивованій гримасі: брови спочатку підійнялися, проте майже одразу замислено нахмурились. Дівчина кілька секунд думала над його словами, а потім, заплющивши очі, проспівала:

-Цві-те те-е-рен, цві-те терен…

Парубок незрозуміло дивився на неї.

-Ли-стя о-опада-ає-е. Хто в любо-ові не знається, той горя-а не зна-ає.

Амір із легким роздратуванням закотив очі, промовивши:

-Ти досі не відійшла від своїх літературних вечорів?

-Тільки скажи, що в цих словах немає правди.

Хлопець замовк, опустивши очі.

-Я думаю, що з тобою не так. Коли? Як?

-Я не знаю, Злато. Я не знаю, коли закохався в неї. Зрозумів, що дорога мені, - його голос надломився, - коли опинилася під колесами… Я тоді… Все життя перед очима. Потім… Все якось само. Ближче, ближче, рідніше, рідніше, і… Я не зрозумів, коли став одержимий нею.

-Мда… Закоханий звір втрачає ікла, - скептично протягнула сестра, поклавши до рота шматочок сиру.

-Злато, скажи, я дурень?

-Ну… Вона вродлива та розумна, цього не забрати… Тому ні, не дурень. Проте якщо брати до уваги усі обставини… Тоді дурень.