ГЛАВА XXVII «КВИТИ»

-…І що далі? – запитав суворий, статний чоловік.

-Вони просто стояли поряд та розмовляли, пане, - відповів юнак, - проте суть їхньої розмови… Змушує насторожитись.

Начальник вислухав усе, що йому розповів далі його давній підлеглий.

-…Ось про що вона розпитувала його. О, у мене навіть відео є!

-Ану-но покажи!

Юнак дістав телефон, показавши раніше зняте відео. Начальник дивився його з нахмуреними від злості бровами. Він стукнув кулаком по столі, від чого ручки в стакані затрусились. Підлеглий тіпнувся, відсторонившись назад.

-Ця дурна дівка не знає, у що вплутується! Думає, наче сама розумна? Шльондра слизька! Їй з рук це не зійде!

***

*Два тижні після*

-Владо, ні, - твердо повторив Амір.

-Та щоб тебе качка копнула, - незадоволено пробурмотіла дівчина.

Уже дні два як Влада переконливо наполягала на своєму інтерв’ю. Амір ж відмовлявся робити будь-що зараз, апелюючи:

-Тобі тільки як стало краще, і ти знову хочеш повернутися до головних болей? Я не дам тобі навантажуватись, допоки Валентин Михайлович не підтвердить, що ти повністю одужала. Тим паче у тебе ще права рука в бандажі, як писати збираєшся?

-Силою думки, а відтак тебе це взагалі не стосується!

Амір, поставивши виделку у вже пусту тарілку, закинув голову назад, зітхнувши.

-Ти – чокнута.

-А ти – дратівливий санітар, - незадоволено зморщивши носа, кинула вона.

Амір всміхнувся, відповівши:

-І все ж ти сидиш тут і ще маєш сили сперечатись. Значить, я непоганий санітар.

Влада цокнула язиком, відвівши погляд. Кілька секунд вона мовчала, а потім запитала:

-Коли там прийом?

-Завтра, - відповів Амір, а потім додав: з твоїм інтерв’ю нічого не станеться. У тебе офіційний лікарняний аж до кінця наступного тижня, тож ніхто не має права зачіпати тебе.

-Значить завтра ж увечері ти даєш мені інтерв’ю.

Амір спочатку промовчав, а потім запитав з іншим забарвленням в голосі:

-А далі що?

-В сенсі?

-Ну я зроблю те, чого ти хочеш. А далі?

-А далі… Ми квити? – невимушено мовила Влада, - я виконала свою частину угоди, ти – свою. Ми в розрахунку і більше нічого не винні одне одному.

Хлопець із легким розчаруванням опустив погляд. Протягом цих двох тижнів вони ще більше зблизились, чого було неможливо уникнути, живучи під одним дахом. Спільні вечері, розмови, все це не минуло просто так. Він сподівався на схожу віддачу і від дівчини, проте вона не робила цього. Розуміння того, що може її впустити, робило боляче.

Амір, копаючись у цьому всьому, замислено дивився у свою тарілку, допоки Влада, помітивши переміни у його настрої, не промовила:

-Агов? Чого ти раптом так нахмурився?

-Нічого. Це я так, про справи…

-Справи? – недовірливо перепитала дівчина, а потім запитала: про роботу, чи м… Розслідування?

Парубок зацікавлено глянув на неї.

-Ти щось дізнався про фінансові проблеми фірми, про які розповідав Лисенко? – знову запитала дівчина.

Влада сама не помічала, як її особистий інтерес до цих подій почав зростати.

-На жаль, поки що нічого, - відповів Амір, - у мене кінчились джерела інформації, а того, що розповів інвестор, занадто мало для якихось конкретних думок.

-А немає ще людей, які могли б про це знати? – роздумувала Влада, - можливо, якийсь юрист, який закріплював домовленість про позику грошей? Чи якийсь близький помічник твого батька, якщо такі були?

-Помічників, які знали про кожен крок тата, у нього не було, він навіть з рідними рідко ділився своїми справами. А юристи вірогідно просто не були втягнені у це все.

-Чому ти так вирішив?

-Я був у кабінеті батька та дивився документи: там не було жодного схожого договору.

-А з чого ти взяв, що він там обов’язково мав бути?

Амір замовк, а потім невпевнено відповів:

-Ну… Бо тато завжди тримав усі документи при купі, і…

-І в один день він йому раптом знадобився, - перебила дівчина, будуючи можливий сценарій, - забрав з собою. Або потім забув та поклав кудись в інше місце.

-Тобто ти хочеш сказати, що все ж це могло бути закріплено юридично?

-Принаймні спробувати розглянути цю теорію. Ти знаєш, хто був юристом твого батька?

-Не впевнений. Потрібно розпитати в мами.

-Тоді можна зустрітися з ним і спробувати поставити кілька питань. Тільки придумати вагому причину для такого «допиту». А потім, судячи з того, що він розкаже, рухатись далі.

Амір замислився. З самого початку ця теорія здалася йому дурною, проте тепер, обґрунтувавши її, вона набула певного сенсу.

-Ти маєш рацію, - відповів хлопець.

-І ще, - почала Влада, - ти не думаєш, що той шпигун може бути пов’язаний з цим всім?

Хлопець промовчав. Він вже було й забув про факт шпигунства, на відміну від дівчини, яку це дуже налякало.

-Коли я бігла за ним, побачила, що це той ж, хто дивився за мною, коли я говорила з Лисенком. А ще у нього є наше відео та, вірогідно, запис розмови…

-Хочеш сказати, що вони добралися до нас першими?

Дівчина приголомшлено округлила очі, злякано промовивши:

-Що?.. Ні, я… Але яким чином?

-Із сучасними технологіями все робиться дуже легко. Проте, якби це були ті ж сильні та впливові зловмисники, що підлаштували батькову смерть, ми би навіть не знали, що за нами шпигунять. А не дивитися на чувака, що у відкриту знімав нас на відео, а потім драпанув на перегонки.

Остання думка дещо заспокоїла її. Після хвилини мовчанки, Амір промовив:

-Проте я матиму на увазі цей факт. Дякую, за думки та застереження, - він глянув на годинник та, підвівшись, промовив: час піджимає, мені час йти.

-А коли ти повернешся? – мимовільно запитала дівчина, проводячи його поглядом.

Амір самовдоволено посміхнувся, мовивши:

-А що, сумуватимеш за мною?