ГЛАВА XXVI «УСВІДОМЛЕННЯ»

Цього ж вечора Амір не міг знайти собі місця. Він намагався зайняти себе чимось, проте ніяке діло не йшло до рук. Все перебивало одне: Влада. Її образ не виходив з його голови, що моментами навіть дратувало його.

Амір сидів на ліжку, тримаючи погляд у порожнечі. Раптом помітив у своєму полі зору нотатник, до якого записував все, що стосувалось розслідування. Парубок розгорнув його, роздумуючи: «Батько мав ще якісь мутні справи з фінансами… - він зробив відповідний запис, - позичав комусь гроші. Якщо я не знайшов документа, що юридично закріплював це… Значить його чомусь просто не було там, або не існує в принципі. Невже тато міг проігнорувати важливість такої справи і не убезпечити себе законом? Або ж там знову було надто багато зроблено поза спинами… Як мені тепер вийти на цю ланку? Якщо всі джерела інформації вичерпались…»

Потік думок припинився. Хлопець дістав телефон, набираючи чийсь контакт. Приклавши телефон до вуха, він, коли слухавку підійняли, промовив:

-Алло, Саша? Можеш приїхати до мене?

*Деякий час після цього*

Амір та Саша розмістилися у вітальні. Перший пропонував чай, каву, проте товариш відмовився. Коли тиша почала підходити до свого незручного піку, Саша промовив:

-І так?

-І так, - відповів Амір, характерно видихнувши, - є деяка нова інформація…

-Стосовно твого батька?

-Угу.

-Тоді я слухаю, - уважно дивлячись на нього, мовив товариш.

-Пам’ятаєш Лисенка Андрія?

-Це інвестор твого батька, який йому не подобався?

-Саме він. Я не пам’ятаю, чи розповідав, проте кілька днів тому він проводив захід… На який запрошував своїх партнерів. Мама віддала цю честь разом із роздрукованим запрошенням мені. Тож ми з Владою відвідали його. І не дарма.

-Ви з Владою? А чому ти не пішов сам? Або не попросив мене?

Амір затнувся. Раніше він апелював тим, що у неї хороші журналістські навички, проте й усвідомлював той факт, що це було не єдине, що спонукало його запросити дівчину з собою.

-Вона хороший журналіст, вміє правильно говорити з людьми.

-Гаразд, допустимо.

-Так от, вона і переговорила з цим Лисенком. Сам він підозрілим не здався, проте розповів одну цікаву річ… Мій батько позичав комусь велику суму грошей, через що у нього виникали фінансові труднощі.

-Серйозно, ти в це віриш? – недовірливо мовив друг, - ми не знаходили жодних схожих договорів у його кабінеті.

-А ти настільки впевнений, що це було закріплено юридично?

Саша хотів було щось запевнити, проте зупинився, розгублено обірвавшись на півслові.

-Проте твій батько любив безпеку. Він не міг зробити такого необдуманого кроку.

-Я теж так спершу подумав, проте тепер починаю сумніватись… Дуже схоже на те, що тут є ще щось приховане. І це «щось» грає найважливішу роль.

Певний час Саша мовчав, а потім запитав в лоб:

-Ти думаєш, що саме звідси все росте?

-Тата вбили через фінансові ігри з іншими шишками?

Питання зависло у повітрі, хоча звучало доволі правдоподібно. Невдовзі Амір промовив:

-Рано щось судити. Ми знаємо лише сам факт позики грошей. А коли це точно було, кому він їх давав, які були обставини та домовленість.

-Значить, це саме те, що нам потрібно дізнатися.

-Твої слова звучать надто амбітно.

-В сенсі?

-Звідки брати інформацію? Ми передивилися буквально все: кабінет, переписки, відеоспостереження, файли, допитали усіх можливих причетних.

Саша замовчав. Тиша неприємно тиснула. Невдовзі він зітхнув, відповівши:

-Я… Подумаю над цим усім. Навряд чи ми зараз дійдемо до чогось розумного.

Амір важко зітхнув. Він опустив голову заховавши очі за долонею. Помітивши це, товариш додав:

-Тим паче я бачу, що ти не в надто хорошому гуморі. Тебе щось сильно мучить.

Парубок підійняв погляд на нього, кілька секунд над чимось думаючи.

-Ти ж на таксі приїхав?

-Так. Не хотів виганяти машину.

-Не хочеш випити зі мною?

-Йдеш в запій? Настільки все погано? – з легкою іронією запитав друг.

-Зараз я усе розповім. Ходімо на балкон, мені душно.

Вони, як і забажав Амір, розмістилися на балконі. На вулиці уже смеркало. Амір поклав дві склянки на невеличкий столик, що стояв там, наливши обом віскі. Випивши, Саша запитав:

-То що сталося?

-Я просто… - сумно протягнув Амір, - дуже перейнявся останніми подіями…

-Ти про Владу?

-Угу, - тримаючи склянку з віскі в руках, мугикнув хлопець, дивлячись у далину, - все відбулося так швидко і несподівано… Я дуже схвилювався і… Взагалі. Коли побачив, як вона впала на асфальт, відчув щось схоже до того, коли мені зателефонували з новиною про смерть тата.

Саша уважно слухав та не перебивав його, даючи змогу виговоритись.

-Потім в лікарні, і далі… Я сильно перенервував. Думав, що зійду з розуму. Я зробив для неї усе, що міг: розібрався з роботою, заплатив за оренду, забрав до себе додому. Проте мене все одно всередині щось мучить. Не виходить вона мені з голови.

-Закохався? – раптом мовив Саша.

Амір спантеличено й, можливо, навіть з якимось обуренням глянув на нього, перепитавши:

-Що?

-Закохався.

-Саша, от що ти…

-А чому ти одразу починаєш обурюватись? – спокійно мовив парубок, - тікаєш від себе?

Амір замовчав, замислившись над його словами.

-Якби вона була байдужа тобі, - продовжив товариш, - ти би давно перестав думати про неї. Так, у неї з’явилися проблеми, ти допоміг усім, чим міг. Якби підставою для твоїх переживань була звичайна людяність та співпереживання, твої хвилювання вже би вгамувались. Проте, чомусь, ти мучишся, коли вона не вилазить з твоєї голови. Я маю рацію?

Амір мовчав.

-І з собою на форум ти її взяв не лише через те, що вона нібито журналістка. З такою задачею справиться будь-яка досвідчена людина. Коли ти тільки що розповідав про неї… В тебе було все написано в очах.

Знову мовчання.

-Можливо, - продовжував Саша, - ти ще не усвідомив цього. Щоб прийняти такі почуття потрібно багато часу. Іноді навіть більше, ніж ми можемо подумати.