ГЛАВА XXV «ЗІРВАНИЙ БАР’ЄР»

Амір зачинив двері палати за собою, направившись до виходу з лікарні. На душі залишився неприємний осад. Він розумів, що зараз не варто тиснути на неї, хоча його розчарувало те, що дівчина прогнала його. Дуже розчарувало. Бажання допомогти, підтримати, яке відкинули… Це було ледь не одне з найгірших почуттів.

Хлопець уже майже дійшов до виходу. Розібравшись з емоціями, холодним розумом він згадав, якими очима на нього подивилася Влада. Погляд був відчуженим, тривожним. Тепер він почав сумніватися у її запевненні, що, мовляв, усе гаразд.

Амір зупинився. Щось всередині кричало лиш про одне. Він не міг пояснити, що це саме і звідки це відчуття взялось, проте це «щось» змусило його розвернутися та піти назад.

Парубок знову опинився біля дверей її палати. Прислухався… Там було тихо. Не довго думаючи, він сіпнув ручку, увійшовши всередину. Картина, яку він застав, змусила його обімліти: Влада сиділа в сльозах, з блідим, як стіни навколо, обличчям. Її нижня губа помітно тремтіла, перелякані очі замерло дивилися прямо на нього.

Амір неспішно покрокував ближче, занепокоєно мовивши:

-Щось сталося?.. Влада?

Вона мовчала. Її груди здригнулися від чергового схлипу. Пустими очима дівчина дивилася йому через плече: вона наче бачила там щось, чого не має бути. Начальство, угода, заробіток, завдання, житло.

Амір підійшов до неї та опустився поряд, намагаючись зловити її погляд.

-Владо? Все добре? Ти чуєш мене?

Його постійні запитання на кшталт «все гаразд?» зводили з розуму. Дівчина зірвалася: вона, застогнавши, видихнула крізь зуби, після чого з її вуст скрипуче зірвалось:

-Припини докулопувати мене цими питаннями, нічого не добре, ясно тобі?!

Обоє завмерли: Влада - від паніки, а Амір – від шоку. Хлопець розумів і бачив, що вона на грані, тому намагався говорити максимально обережно та лагідно:

-Що не добре? Що сталося?

Її тремтячий голос почав переростати в хриплий, істеричний крик:

-Та звільнять мене, ясно?! А все через це кляте інтерв’ю! Мені дали термін, а інакше – звільнять! Мені немає чим платити за комунальні, оренду, яку підняли до шістнадцяти тисяч, мене скоро виселять із власної квартири! Мене цькують на роботі, я впахую, як коняка, а в кінці все одно залишаюся на дні з вічними проблемами! Чому цей світ такий несправедливий?!

Вона глибоко, судомно схлипнула. Раптова паніка та адреналін заглушив біль. Її голос надломився, став дещо тихішим:

-Увесь цей час у мене не було й копійки! Інтерв'ю було моїм єдиним порятунком, а тепер... А тепер усе точно закінчилось!

Дихання сіпнулось: грудну клітку стиснуло, а скроні знову боляче запульсували. Вона панічно скривилась, прокричавши:

-Тепер я безробітня і бездомна!

Дівчина зайшлася риданням: голосила та голосно схлипувала, задихаючись в плачі.

Амір завмерло дивився на неї. Горда, зухвала, іноді нахабна і нестерпна... Вона надломалась. Все те жорстке й тверде розкололось, обсипавшись крихкими уламками. Це була далеко не та Влада.

Йому було боляче дивитися на неї. Здавалось, руйнувалося життя - у неї захлиналася сльозами - теж вона; а серцю було болісливіше, наче це б відбувалося із ним самим.

Хлопець, смиренно приймаючи на себе сплеск її емоцій, намірився було обережно покласти руку їй на передпліччя, аби приголубити та заспокоїти.

Проте Влада різко відсахнулась від нього: не бажаючи сприймати втішання, дівчина сіпнула лівою рукою - крапельниця вирвалась з вени. З місця проколу почала текти кров, проте в пориві панічної атаки вона навіть не відчула цього.

Всередині все здригнулося. Амір відчув, як сам почав втрачати самовладання. Він водночас і хвилювався за неї, і хотів допомогти, і боявся нашкодити. Хлопець хотів було ще щось сказати, він тільки-но відкрив рота, як Влада прокричала:

-Не чіпай мене!

А потім вдихнула крізь зуби: раптом вхопилася за голову, починаючи тихо стогнати. Різкий біль важким молотом вдарив у самі скроні. Здалося, вона зараз знову втратить зв'язок з реальністю.

Амір ж одразу зірвався з місця, вибігши у коридор. Буквально через пів хвилини він повернувся сюди із медперсоналом. Лікарі утихомирили дівчину, розібралися з крапельницею, вкололи заспокійливе зі снодійним. Через двадцять хвилин вона уже спала.

Амір чекав за дверима. Його самого ледь не трусило. В голові усе роїлося: думки, емоції, це ставало дедалі важче витримувати.

Коли із палати вийшов лікар, парубок зіскочив з місця, в лоб запитавши:

-Як вона?

Валентин Михайлович зітхнув, відповівши:

-Панічна атака. Дивно, що якраз після вашого візиту.

Почуте розчарувало та розізлило Аміра. Він із стриманим обуренням перекривився, відповівши:

-Он як? А вас не бентежить, що вона така увесь день була і тільки під вечер зірвалась? Ваш персонал за кілька обходів нічого не помітив? Дивно.

Лікар промовчав, відвівши погляд.

-Я не знаю, чи ви зможете забрати її завтра. Подивимося за її станом. Я повідомлю вас. Можете йти, - він попрямував коридором.

Амір залишився стояти один серед тісного, білого коридору. Невдовзі сам до себе зітхнув, наміряючись дійсно йти, проте не намацав телефона в кишені. Схоже, залишив у палаті.

Хлопець тихо пройшов до приміщення. Влада міцно спала: її грудна клітка повільно опускалася та підіймалася. Він ненадовго затримав на ній погляд, після чого забрав свій телефон з тумбочки, на якій залишив його раніше.

Уже було намірявся йти, коли побачив, що поряд з його на тумбочці стояв телефон Влади. Простенької моделі, з розбитим екраном. Не довго думаючи Амір увімкнув його. Обережно приклавши до пальця дівчини, аби зчитати відбиток, щоб розблокувати пристрій.

Хлопець одразу зайшов до телефонної книжки. Він гортав контакти, як натрапив на той, який очікував знайти. «Ніна Петрівна оренда квартири», - так він був записаний. Парубок переписав собі контакт, розмірковуючи: «Обидва її місця роботи я знаю з профілю у Фейсбуці. Номер орендодавця тепер теж».