ГЛАВА XXIV «РОЗРИВ»

Проте раптом названий шпигун зірвався з місця, пулею побігши назад. Амір, не очікуючи такого ходу, різко озирнувся на нього, завмер, дещо розгубившись. Наступної миті хлопець помітив, як Влада, що буквально секунду тому стояла поруч, рванула за шпигуном. Він лиш моргнути встиг. «Чокнута!» - розлючено подумав Амір. Парубок побіг за ними.

Міський ландшафт стрімко змінювався перед очима. Хлопець не міг наздогнати їх, тому що почав з великим відривом. Він був у хорошій фізичній формі, проте тіло все одно відчувало дискомфортну виснаженість та напругу: деяка злість та хвилювання окутали розум і тіло, від чого ноги здавалися ватними.

Біжучи одне за одним чітким ланцюжком, вони опинилися на більш відкритій місцевості. Амір не бачив утікача. В поле його зору попадала лише Влада. Він старався не спускати з неї погляду.

Раптом дівчина звернула з тротуару на дорогу. Його серце пропустило удар, адже тільки що повз нього прогналася машина… На розумі навіть не встигла проскочити якась думка; момент – повітря прорізав характерний свист від різкого гальмування, за яким почувся приглушений удар. З його вуст зірвалося лише коротке:

-Влада!..

Всередині щось боляче стиснулось, а потім наче різко розірвалось. Це було щось схоже до того, що він відчув, коли дізнався про батькову смерть. Ні, ні, це не може бути ще одна втрата! Мимовільна думка про те, що це може бути кінець, зрадницьки миготіла перед свідомістю, зводячи з розуму. У відповідь їй в голові промайнула інша: «Ну ні, ти мусиш жити, ясно?!» Це, наче, було сказано не ним, не його розумом, а чимось глибшим. Якоюсь іншою особистістю, що сиділа глибоко у надрах свідомості й буття.

Амір підбіг до неї. Присів поряд, стривожено заглянув в обличчя: очі були заплющеними, а на чолі, біля скроні – рана від удару. Зап’ястя правої руки, що була витягнена вперед, наче дівчина рефлекторно хотіла спертися на неї, посиніло, виглядаючи так, наче в нього набили вати.

Він прихилив вухо до її привідкритих вуст – дихає. Бережно, аби не завдати лишньої школи, торкнувся плеча, тремтячим голосом мовивши:

-Владо? Ти чуєш мене? Влада!

Вона тихо застогнала. Привідкрила затуманені очі, протягнувши:

-Амір…

Стримуючи тремор у пальцях, він дістав телефон, викликаючи швидку, та, м’яко тримаючи долоню у неї на плечі, промовив:

-Ч-ш-ш, все добре, зараз я викличу швидку, тримайся.

Невдовзі він, давши точні вказівки оператору, вибив виклик, боковим зором побачив над собою чоловіка, імовірно, водія машини. Він не підходив надто близько, стояв біля водійських дверей. Помітивши, що парубок звернув на нього увагу, чолов’яга метнувся до салону, наміряючись тікати.

Аміра розлютив схожого роду поступок. Підвівшись, він кинувся до нього та, вхопивши за зап’ястя, прошипів:

-Наміряєтесь тікати з місця злочину?!

Він хотів було продовжити, проте водій бурно перебив його:

-Якого злочину, щеня?! Вона мені під колеса кинулась!

-А нафіга летіти під сотню містом?! Скажений, чи що?! І тікати він ще намірився, виродженець! Тікай, тікай, на камерах все є! Тобі ж потім гірше буде за втечу з місця злочину!

Крик хлопця спантеличив його. Він дивився на нього наляканими очима, розгубившись. Він видер своє зап’ястя з його хватки, після чого виймав ключ із замка запалювання, відвівши нервовий погляд в інший бік.

Карета швидкої допомоги приїхала відносно швидко. З ними ж і поліція, яку хлопець теж викликав раніше. На водія склали протокол та забрали до відділку. Амір ж повернувся до своєї машини, також поїхавши до лікарні.

Хвилини перетворювалися в години. Він сидів у коридорі лікарні, чекаючи якихось новин від лікарів. Свідомість постійно кудись пливла, із вуст час від часу виривалося судомне зітхання. Голова здавалася важкою та наче вдвічі більшою. Пальці були холодні та ватні. Лампочка в стелі барахлила: вона постійно нервово мигала, додаючи якогось фонового роздратування та тривожності.

Амір заплющив очі, закинувши голову назад. Перед ним безперервною пеленою почали пливти спогади: «Телепень ти ще будеш глумитися наді мною?! Я на тебе заяву в поліцію напишу … Граєш у благородного детектива? Мило … Цей світ і люди в ньому не розраховані на добрі принципи … Хіба? Ти ж казав, що ми не друзі».

Не друзі… Остання фраза не виходила у нього з голови. Чомусь, тепер вона робила боляче. «Чому ж тоді, якщо ми не друзі, я сиджу тут і так переймаюся твоєї долею?» - із легким смутком подумав він.

Цієї миті двері відчинилися: до нього вийшов лікар. Амір сполохався, одразу ж підвівшись та підійшовши до нього із прямим запитанням:

-Що з нею?

-А ви їй, дозвольте дізнатись, хто?

«Бандіт, який вплутав у позазаконні схеми», - роздратовано подумав Амір. Він, тримаючи руки за спиною, переклав золоту каблучку, яку іноді носив на вказівному пальці, на безіменний та, показавши праву руку, впевнено відповів:

-Чоловік.

«Який чоловік, Волощук, ти бовдур?»

Лікар зміряв його поглядом, недовірливо промовивши:

-Он як? Щось я не бачив обручки на пальці у потерпілої.

-Тому що ми лише заручені, - вигадуючи аргументи на ходу, відповів хлопець, - а ви чого взагалі на це увагу звернули? Сподобалась, чи що?

Співрозмовник суворо дивився на нього, незадоволено відповівши:

-Я – лікар. Я мушу звертати увагу на деталі при огляді. Ваш коментар дитячий і недоречний.

-Як і ваш. Якщо я знаходжуся тут уже вночі та схвильовано запитую вас про стан потерпілої, зрозуміло, що ми не чужі одне одному люди.

Лікар зам’явся, все ще будучи невпевненим у ньому, проте все ж відповів:

-У потерпілої діагностовано середній струс мозку без ускладнень. Забій передпліччя правої руки та розтягнення зап’ястя. Вона повернулася до тями, проте свідомість залишається мутною, вірогідно, цього вечора вона навіть не пам’ятатиме. До завтрашнього дня рекомендована госпіталізація, а далі подивимось. Прокапаємо її манітолом з магнезією.