ГЛАВА XX «ХОРОШИЙ БАТЬКО»

Амір зупинився біля свого будинку. Він загнав машину на подвір’я, а потім в гараж. Його дім та територія навколо були шикарними. Будинок двоповерховий, величезний, з панорамними вікнами, балконом. Територія була встелена плиткою, хоча й були місцини, де росли декоративні рослини типу туй, якихось кущиків та багаторічних квітів; також тут була розташована альтанка.

Амір відчинив двері ключем, пропустивши Владу зайти першою. Лиш опинившись у нього в коридорі, дівчина збагнула і запитала:

-Ти один живеш?

Хлопець, що уже зачинив двері та роззувався, підійняв на неї погляд та, іронічно усміхнувшись, відповів:

-А ти боїшся побачити маму, дружину, чи тещу?

-Баран.

-Сам, - серйозніше відповів Амір, - сестра тільки іноді може загостювати, проте я не впевнений, чи вона є зараз, мала додому їхати, у відрядження збиратись. Не хвилюйся, я вас познайомлю. Ходімо.

Хлопець провів її у простору вітальню, яка розташовувалася одразу за коридором та була поєднана з кухнею. В її кінці розміщувалися сходи на другий поверх.

На дивані, що стояв в стороні поряд зі скляним столиком та такими ж двома кріслами, напів сидячи лежала молода дівчина в окулярах, одягнена у м’якенький домашній одяг, з ноутбуком перед собою, щось клацаючи в ньому. Почувши, що до вітальні хтось увійшов, вона перевела погляд на вхід та, побачивши брата, промовила:

-Я думала, не дочекаюсь тебе.

Амір по-хазяйськи пройшов в середину вітальні, відповівши:

-А я тебе і не просив. Взагалі, я думав, що ти уже вдома.

-Ага, звичайно, не просив, я потім тебе не допитаюся, що ти там дізнався, - відклавши ноутбук, відповіла сестра, сівши рівно.

Вона кивнула головою на вхід та, посміхнувшись, запитала:

-А це твоя супутниця?

Аж тепер, коли вони обоє дивилися на неї, Влада зрозуміла, що Волощуки були неабияк схожі одне на одного.

-Так, - відповів Амір, - Злато, познайомся, це Влада. Владо, це моя молодша сестра Злата.

Дівчина, гордовито розправивши плечі, пройшла до вітальні, підійшовши ближче до них, та відповіла:

-Мені дуже приємно.

-Мені теж, - з усмішкою відповіла Злата, - сідай, не стій посеред кімнати.

«А вона мила… - подумала Влада, - не те що цей… І красива. Ну… Амір теж, наче нічого… Леле, Соколовська…»

-Можливо, чаю? – запропонувала дівчина, підвівшись з дивану, - не гоже гостей без пригощення тримати. Зелений чи чорний? І не смій відмовлятися.

-Я… - почав Амір.

-Почекай, я з Владою говорю, - перебила Злата, а потім знову посміхнулася дівчині, - ну то?

Влада всміхнулася. Було приємно чути, коли хоч хтось міг вільно заткати цього нестерпного й самозакоханого.

-Чорний, будь ласка. Не люблю легкі напої, хочу чогось міцного.

Амір, що стояв позаду, склавши руки на грудях, всміхнувся. Хлопець обійшов усю кімнату, сівши на диван. Чомусь зараз атмосфера навколо стала теплішою, хоч Влада досі не була в захваті від компанії Аміра.

Дівчина, сидячи на одному із крісел, сковано проводила поглядом по кімнаті, мимовільно роздивляючись її. Її увагу раптом привернув рояль, що стояв у кінці вітальні. Інструмент був схований у тіні, тому що центральне освітлення було вимкнене, лише підсвітка над столом та на кухні. Проте це не завадило дівчині захопливо роздивитися інструмент, який вона тут точно не очікувала побачити.

«Це що, справжній рояль? Леле, бути не може. У нього вдома? Невже він вміє грати? Чи… Це просто шматок інтер’єру? Хто його знає цих багатіїв… А виробник який? Ах, там світла немає, я не роздивлюсь. Якби ж я тільки з таким щастям на одинці хоча б раз залишилась…»

-То що? – запитала Злата, озирнувшись на брата, - ти щось дізнався, чи увесь цей цирк був марний?

Судячи з її впевненого настрою, Влада, вирвавшись із власних роздумів, зрозуміла, що Злата теж задіяна у цьому, що не здалося їй дивним, адже Віталій був і її батьком також, тому з’ясувати, що з ним сталося, було в її інтересах.

Амір відкинувся на спинку крісла, розклавши руки на бильця. Він розім’яв шию, а потім відповів:

-Я був у його кабінеті. Нічого, окрім тієї ж угоди, яку бачив у батька і яка ж змусила мене підозрювати Сторожука, не знайшов. Хоча шанс був хороший, поки там замок був зламаний і людей поряд не було… Проте все ж. Тут Влада мала б більше дізнатись, - перекинувши погляд на дівчину, мовив Амір.

Вона зрозуміла, що це було як надання слова. Дівчина, зібравши думки до купи, одразу серйозно відповіла:

-Сторожук розказував багато всілякої маячні, проте… З основного, він не говорив нічого поганого в бік Віталія, навпаки: жалкував про його загибель. Казав, що він був чоловік діловитий, але впертий. А також, що не чув ні від кого жодного кривого слова на нього.

Амір відвів напружений погляд, замислившись над останніми словами.

-Він хвалився своїми успіхами у бізнесі, звідки й вийшов на доволі цікаві речі… - продовжувала Влада, - перше, чим він гордо похвалився, була угода з… Віталієм. Та, про яку ти мені розповідав. Мовляв, за копійки йому ще ніхто матерію не поставляв, а тут ось.

-А ще б ваша честь не тішилась, - пробурмотів Амір.

-А ти його любиш, - іронічно кинула Влада.

-Не хвилюйся, моєї «любові» вистачить на вас обох, - саркастично кинув хлопець.

-О, матінко… - на видиху пробурмотіла Злата.

Влада обурено зморщила ніс. Вона продовжила:

-Проте, він і зазначив, що ця угода мала закулісну домовленість, яку вони не узгоджували юридично і не записували у документах. Вона полягала у тому, що за занижені Сторожук візьме тебе на роботу, Аміре.

Парубок раптом звів до цього опущений у підлогу погляд прямо на неї, наче та промовила якусь нісенітницю. Влада навіть на мить відчула себе некомфортно.

-Що? – тихо перепитав парубок, - ану-но повтори.

-Він сказав, що твій батько хотів, щоб ти мав постійну роботу та кар’єру. Щоб, як він виразився, усе було по фен-шую. Проте у Сторожука не було вільних місць. Віталій пропонував йому багато різних варіантів, але той погодився лиш на занижені ціни на поставку матерії, що й сталося.