ГЛАВА XVII «ЗА ДЕНЬ ДО»

*Кілька днів після*

Влада переступила поріг власної квартири. Це був ранок, вона повернулася із бару з нічної зміни. Втомлена, ніяка, вона була вимотана фізично та морально. Не хотілося нікого бачити, робити що-небудь та взагалі з’являтися у соціумі. Хотілося зникнути на якомусь безлюдному острові.

Дівчина замкнула квартиру. Спершись плечем у стіну, вона мляво стягнула з ніг взуття, недбало кинувши його під двері. Влада сперлася руками на тумбочку, що стояла у тісному коридорчику під підвісним дзеркалом. Довгий час вона пильно вивчала своє пом’яте, виснажене відображення.

Уже зовсім скоро мала відбутися та сама вечірка, на яку вона мала піти з Аміром за їхньою останньою домовленістю. Згадавши це, порожнечу в голові почали заповнювати думки: «З того моменту, як ми говорили у його машині, не пересікалися і не спілкувались. А вечірка уже завтра. Чи не виглядає це все якось… - вона невдоволено скривилась, - недовірливо? Закрадається у мене відчуття, що він мені щось не договорив, або надурив… Хоча… Ай, яка мені різниця, якщо я просто маю з цього власну вигоду і все. Я просто візьму участь у такому собі спектаклі, а взамін отримаю шикарне інтерв’ю, піднімлюся в очах оточення та отримаю підвищення й визнання замість запланованого ганебного звільнення», - подумала Влада.

Згадавши Аміра, його бездоганний образ, статус у суспільстві, вона раптом зітхнула, сумно подумавши: «От є ж на світі люди. Займаються улюбленою справою, мають на все час і гроші. А ти будеш страждати і пахати, щоб заробити на хліб, займаючись важкою, ненависною роботою. І от чому так? Чому у світі немає якоїсь рівноваги і справедливості?.. Чи, можливо, ось такі протилежності між пересічними людьми і є врівноваженням всесвіту?...»

Думки почали плутатись. Волощук, журналістика, бар, рояль, начальство, якась вечірка… Все сплелося в один ком разом зі спогадами та власними емоціями й судженнями.

Будучи під тиском цього всього, Влада важко зітхнула, опустивши та втиснувши голову у плечі. Раптом, борючись із потоком свідомості, вона зациклилася на одному спогаді…

«Амір зітхнув та відкрив бардачок. Він дістав звідти пачку купюр по тисячі та п’ятисотках. Поважно тримаючи готівку в руках, він легкими рухами пальців невимушено відрахував кілька купюр по тисячі, п’ять, чи навіть більше, і поклав їх на торпеду, рівним тоном промовивши:

-Цього вистачить?

Влада дивилася на нього круглими очима: на мить вона навіть втратила дар мови. Дівчина коротко, навіть без голосу засміялася, а після обурено промовила:

-Ти дурний, чи що? Забери свої гроші».

Ця сцена саме зараз чомусь не виходила їй зі свідомості. Стоючи тут, раннього ранку, тільки повернувшись із нічної зміни, що зараз йтиме на іншу роботу, вона подумала: «Чому я тоді відмовилася від грошей?.. Це було вчинено імпульсивно, керуючись лише підсвідомістю… Я ж не отримувала їх просто так, мала за це провернути чималу аферу… Проте моє нутро не прийняло цього. Я чогось злякалася… Я злякалася чужих грошей?..»

Ця думка не полишала свідомість. Це була якась і гірка гордість, і біль, і неприйняття себе. Щось на кшталт, мов, чи зі мною щось не так, це було гірке відчуття.

З ним Влада пішла до спальні. У неї було буквально дві години на сон, аби хоча б трохи набратися енергії перед роботою в офісі. Торкнувшись ліжка, вона миттєво провалилася у сон…

***

-Владо.

Звук долинав наче з іншого світу, проте повторився наполегливіше:

-Владо! – хтось штурхнув її в плече.

Дівчина пролупила очі: Аліна, що сиділа поруч, намагалася її розбудити. Влада лиш нещодавно прийшла на роботу, проте уже, як запевняла себе, лиш на хвилиночку поклавши голову на стіл, задрімала над якимсь марудним текстом, який мала відредагувати.

Мружачи очі від світла, як новонароджене кошеня, дівчина пошепки шикнула:

-Ну що таке?

-У тебе телефон розривається, не чуєш? – кивнувши на мобільний, що стояв на столі перед Владою, мовила колега.

«Угу, мені мало приснитись, що він вібрує», - дратівливо подумала дівчина. Вона взяла телефон до рук, увімкнувши його: на панелі сповіщень на екрані блокування було висвітлено кілька, ледь не з десяток повідомлень із директу і всі від однієї людини – Волощука.

Невдоволено, важко видихнувши, вона розгорнула одне з повідомлень. Прочитавши його зрозуміла: Амір чекав на неї біля офісу. Причину не написав, просто прохання. Хоча, швидше, як розцінила Влада, це було схоже на щось більш наполегливе та грубе, ніж увічливе прохання.

Дівчина зітхнула. Вона не хотіла йти, з кимось зараз розмовляти і щось вирішувати. Проте розуміла, що добровільно погодилась на це. В тім, щоразу Влада собі нагадувала звабливе, шикарне інтерв’ю, що трохи заспокоювало її неприязнь та заохочувало до дії. Вона глянула на годинник, подумавши: «Сподіваюся, це не на довго». Вставши з місця, дівчина промовила:

-Зараз я повернусь.

Влада намірилась швидко вийти з кабінету, проте затерплі від довгого сидіння та сну ноги, що відчувалися ватними, не дали їй цього зробити у такій манері. Перед очима потемніло від різкого руху. Тому Влада збавила темп, повільно поплентавшись коридором.

Вона вийшла із будівлі офісу: на вулиці було похмуро, прохолодно і вітряно, проте поки що не дощило. Дівчина, відчувши, як прохолода торкнулася носа та білків очей, метнула погляд навкруги. Авто Аміра стояло біля дороги, вона запам’ятала його ще з попереднього разу – шикарну БМВ було важко сплутати з чимось. Влада направилась туди.

Як тільки вона підійшла до передніх дверей, вони відчинилися зсередини: Амір помітив її. Дівчина сіла до салону, не приховуючи свого похмурого вигляду. Хлопець звів очі та, побачивши її, в манері посміхнувся, промовивши:

-А тобі пасує ця погода. Найвлучніше віддзеркалює твій погляд в мою сторону.

-Тебе перед людьми не навчили вітатися? – презирливо кинула дівчина.