ГЛАВА XV «ПУСТИЙ КУВШИН»

*День після цього*

Амір їхав до студії на фотозйомку. Його рука стояла на кермі, а похмурий, важкий погляд направлений рівно на дорогу.

Наразі на його душі точилося бентежне нервування. Та дівчина… Вона бачила записи у його нотатнику. При чому не мельком, а вільно могла прочитати декілька разів та вивчити усе вздовж і впоперек. Це було те, чого він, напевно, найбільше би боявся, якби додумався, що хтось інший окрім нього взагалі може колись взяти його блокнот до рук.

Амір розумів, що тепер в очах незнайомки, чи уже, можливо, добре знайомої йому та одночасно з цим все одно безіменної дівчини, виглядав як потенційний злочинець, що ще більше наштовхатиме її до написання заяви на нього. Проте з іншої сторони вона не мала доказів цьому, це його певною мірою і заспокоювало. Але з іншого боку дівчина говорила так самовпевнено та навіть маніпулятивно, що, згадуючи той її настрій, на дні свідомості зароджувалась дрібна тривога.

Такий стан був ще гіршим за явні, сильні переживання. дріб'язкові переживання, вони як піщинки. Наче, крихітні й незначні, вони піддаються якомусь обґрунтуванню та самозаспокоюванню. Проте водночас із цим є пекучими, брудними, викликають дискомфорт та тримають свідомість у так званій мікропаніці, вируючи за межами холодного розуму.

Проте, напевно, найголовнішим, що мучило хлопця, була остання фраза дівчини, яку вона насмішкувато промовила, зухвало дивлячись йому в очі: «Граєш у благородного детектива? Мило».

Він був змушений поділитися із нею своєю проблемою; коротко й невнятно, проте він переповів їй суть, в результаті почувши навіть не збентеження, чи недовіру, чи ще щось, а відверту насмішку. Насмішку над тим, що його боліло, що йому було дорого, чого він хотів досягти. Того, що всього лише протягом кількох тижнів стало ледь не основною метою його життя. Це все сприйняли як жарт, як щось чудернацьке та дурнувате, якесь химерне і ненормальне.

Амір зайшов до будівлі офісу. Парубок пройшов до фотостудії, зайшовши до своєї гримерки. Кинувши сумку на стілець, парубок взяв приготовлений для зйомки одяг та почав переодягатися. Закінчивши, він неоднозначно дивився на себе у дзеркало, думаючи: «Щось воно не дуже. Кольори можна було зробити приглушеними, а зелений замінити на синій – більш гармонійно би виглядало. А також я би перешив комір. Щось Сергійович цього разу так собі загнув».  

Амір зітхнув. Сів у крісло, закинувши голову назад. У голові лише лунало ритмічне биття серця, що трохи нестабільно калатало після інтенсивної ходьби. Мляве світло, тишина та спокій хилили в сон.

Але не минуло, напевно, і п’яти хвилин, як двері до гримерки відчинилися. Амір машинально глянув на вхід: там, тримаючи декілька пакетів у руках, стояла Вероніка. Вона широко посміхнулася, промовивши:

-Добрий день, пане Аміре. Ви уже тут?

-Добрий, пані. Як бачите.

Дівчина пройшла всередину, поклавши свої речі на один із стільців. Нещодавні посиденьки у барі трохи зблизили їх.

-А ви сьогодні, пане, не в гуморі, здається. Щось сталося у вас?

-Ні, залиште. Я просто не виспався, нічого більшого.

-А вам потрібно дотримуватися режиму сну. Синяки під очима не приваблюватимуть аудиторію, - м’яко посміхнувшись, зауважила Вероніка.

-Я вас благаю, Вероніко, - перевівши погляд на неї, мовив Амір, також посміхнувшись, - чи не вистачить майстерності наших гримерів, аби приховати усі недоспані ночі, - він підморгнув їй, - чи це ви хвилюєтесь за мене?

Її вуста характерно розпливися у різні боки. Дівчина відповіла:

-Як ваш менеджер, так. Я несу відповідальність за це.

-А як неменеджер? – усміхнувся Амір.

-А як неменеджер… - протягнула Вероніка, - можу запропонувати вам кави. Легка доза кофеїну допоможе збадьоритися перед зйомкою.

Амір, не роздумуючи довго над відповіддю, промовив:

-Американо, будь ласка.

-Славно, - посміхнулася Вероніка, - дайте мені п’ять хвилин.

-Не більше, - мовив парубок їй у слід.

Дівчина озирнулася через плече, так ж кокетно кинувши:

-Сумуватимете?

Аміра спершу спантеличила її фраза, проте у відповідь він лише характерно усміхнувся. Вероніка вийшла за двері, залишивши парубка наодинці.

Амір був не проти спілкування з Веронікою: він відповідав схвальною взаємністю на усі її фрази, навіть провокаційні. Це розслабляло його та забавляло водночас.  

Невдовзі Вероніка повернулася. В руках у неї було два стаканчика кави. Вона підійшла до Аміра, сівши поряд із ним, та поставила напої на столик, за яким зазвичай працював гример. Мило посміхаючись, дівчина промовила:

-Прошу вас, пане. Чиста арабіка, аромат просто неймовірний.

Парубок промовив:

-Дякую, Вероніко. Ви догодили мені.

-Це було не важко, - посміхнулася дівчина, - хоча я чула, що ви дуже вибагливі.

-Ви вірите чуткам, пані? – усміхнувся Амір, зацікавлено чекаючи на її відповідь.

-Тим, яким хочеться вірити.

-Ви доволі цікава особистість, Вероніко.

-Невже? – мовила дівчина, - у чому це виявляється?

-Ви завжди ставите настільки каверзні питання? – коротко засміявшись, мовив Амір.

-Тільки вам, - всміхнулась Вероніка.

-Треба ж, яка честь.

Вероніка змінила тему розмови, промовивши:

-До речі, сьогодні після зйомки Сергій Сергійович сказав усім обов’язково прийти на зібрання. Він хоче підбити підсумки із розробки та продажу останньої колекції.

-Скільки часу вона займе? – запитав Амір.

-Не знаю, - відповіла дівчина, - зазвичай такі наради тривають від пів до години.

У цей момент до гримерки увійшла гример. Парубок глянув на годинник: за кілька хвилин мала розпочатися зйомка. Побачивши колегу, Вероніка, встаючи, промовила:

-Привіт, Софіє. Я вже йду, працюйте, не заважатиму вам.

Вероніка із усмішкою кивнула Амірові на прощання, вийшовши із приміщення.