ГЛАВА XIII «ДІЛОВИТА ПРОПОЗИЦІЯ»

Справи йшли жахливо. Влада була вимушена заплатити ту суму грошей, яка була прописана у отриманій квитанції. Це стало жахливим ударом по її фінансах. Ще якийсь один форс-мажор у вигляді хвороби, або поломки якоїсь техніки, і у неї не залишиться буквально нічого.

Дівчина розуміла, що їй потрібно заробити гроші. Це була одна із єдиних тем, над якими вона роздумувала увесь цей час. Жанна Аркадіївна не доплачувала її, а через півтора місяці Влада взагалі, скоріш за все, втратить роботу. Вона була впевнена, що зуміє зманіпулювати Аміром та отримати бажане, проте цього не сталося. Можливо, думала дівчина, він і має рацію стосовно того, що вона надто покладається на свою впертість, що зі сторони виглядає смішно.

В тім, перекручуючи ту сцену у себе в голові, Влада відчувала себе незручно перед самою собою, її наче пересмикувало. Тепер вона точно вважала, що це був дурний і безглуздий поступок, вчинений під дією якогось затьмарення розуму.

Цього ранку дівчина доволі рано сповзла із ліжка, адже усю ніч і аж під ранок погано спала, за вікном ще навіть було темнувато. Вмившись, вона пройшла на кухню та поставила чайник на плиту. Паралельно дістала чашку й засипала у неї пів ложки заварної кави. Вона навіть не увімкнула світло.

Поки чайник закипав, дівчина, мляво забираючи з обличчя неслухняні пасма волосся, підійшла до вікна, відчинивши його нарозтвір. Холодне ранкове повітря тієї ж миті війнуло в обличчя, густим потоком проникаючи до сухого, задушливого приміщення. Атмосфера була вологою: на вулиці дощило, дув також і легкий вітер.

Влада вдихнула повні легені свіжого повітря: вона прикрила очі, закинувши голову назад. Вітерець дув їй в обличчя, іноді скроплюючи його дрібними дощовими краплями. Шум міста м’яко долинав до мозку. Це був приємний шум. Ранковий і тихий, без важких звуків.

Проте раптом його перервав телефонний дзвінок. Це було настільки несподівано, що дівчина аж сіпнула плечами.

Влада підійшла до стільниці, на якій залишила телефон, це була Оксана Петрівна, власниця бару, в якому вона іноді виконувала живу музику. Дівчина підійняла слухавку:

-Алло?

-Доброго ранку, Владо Артемівно, - звичним, рівним голосом промовила начальниця, - я вас не відволікаю?

-Ні, ні, я слухаю, - відповіла вона.

-Завтра потрібно, певно, щоб ви прийшли пограти. Ви будете вільні?

«Це якраз мені на руку, - подумала дівчина, - у мене проблеми з коштами, лишні декілька сотень не завадять».

-Так, звичайно.

-Добре, тоді ми чекатимемо на вас. До зустрічі.

У слухавці пролунали короткі гудки.

Влада поклала телефон на стільницю, важко зітхнувши. Попереду ще одна безсонна ніч.

До цього моменту чайник закипів. Дівчина залила окріп у чашку та, взявши її, пішла до спальні одягатися на роботу.

Людей на вулицях столиці було все так ж багато, навіть не зважаючи на погану погоду. Як машин на дорогах, так і пасажирів у громадському транспорті і навіть пішоходів із парасольками. Ніхто не звертав уваги одне на одного: усі були по вуха у власних справах та турботах. У такі моменти усвідомлювалася власна дріб'язковість у всьому світі та маловартісність; швидкоплинність та переважна рутинна одноманітність життя.

Дівчина пройшла до свого кабінету: тут була тільки Аліна, Катя ще не прийшла. Влада холоднокровно пройшла на своє місце, скидаючи куртку. Вона навіть не привіталася. Аліна також практично ніяк не відреагувала на прихід подруги. Лишень машинально подивилася на вхід, коли двері відчинилися.

Влада сіла за своє робоче місце, відчуваючи себе не у своїй тарілці. Сидячи в одному приміщенні один на один з людиною, з якою раніше спілкувалися, проте тепер всього лише через одну необережну фразу між вами панував холод, було нестерпно. Влада, наче, розуміла, що не відчуває явної образи на Аліну. Якби ініціатива пішла зі сторони колеги, вона б, не роздумуючи, забула те непорозуміння.

Проте заговорити першою самій Влада не наважувалась. Вона не бачила своєї провини у конфлікті, тому й не вважала належним вибачатися, чи пробувати щось налагодити. Або ж, не варто упускати варіант, що їй заважала деяка гордість…

Проте дівчині і не довелося налагоджувати зв’язки самотужки: можливо, через пів години мовчанки, Аліна, спершись на стіл, щоб наче підсвідомо бути ближче, невпевнено протягнула:

-Агов, Владо, ну що ти так цей самий. Годі тобі.

Дівчина перевела холодний погляд на подругу: та дивилася на неї. Відвівши очі, вона лише мугикнула у відповідь:

-Угу.

-Чому ти така похмура, сталось щось? – наче нічого й не сталося, ліниво запитала колега у своїй звичній манері.

«Люди такі непостійні. І дивні», - подумала Влада.

Вирішивши, що розповідати Аліні свої проблеми немає сенсу, адже не отримає її розуміння, а навпаки – спровокує новий конфлікт, дівчина неважливо кинула:

-Просто не з тієї ноги встала. Розкажи краще, як у тебе справи.

-М, та нічого нового, ось вчора…

Аліна почала знову, як зазвичай розповідати про свою рутину. Влада лише через раз слухала її, часто пірнаючи у власні роздуми.

***

Наступного дня у Аміра в планах була лише деяка робота у Монотайпі після якої він планував заїхати на автомийку: через дощову погоду машина вся була у бризках болота, його це дратувало.

Переступивши поріг модельного, хлопець одразу направився по справах. Він мав переговорити та узгодити певні робочі моменти із Сергієм Сергійовичем. Підійшовши до кабінету начальника, він постукав у двері, проте, не чекаючи відповіді, одразу ж відчинив їх, заглянувши всередину. Сергій Сергійович розмовляв з кимось із працівників. Помітивши Аміра, він попросив його зачекати.

Парубок зачинив двері, сівши на диван, що стояв у коридорі. Його свідомість ще від учорашнього вечора і аж до зараз сковували думки про те, що він дізнався вчора, обдивившись батьків кабінет.

Проте раптом коридором рознісся стукіт підборів по кам’яній плитці, якою була встелена підлога. Амір одразу метнув погляд в кінець коридору, виглядаючи того, хто крокував назустріч. Це була Вероніка. Невимушена та спокійна, вона зовсім не очікувала його тут сьогодні побачити.