ГЛАВА X «ЗА КРОК ДО СЛІДУ»

Наступного дня Амір чекав на дзвінок від Саші. Проте ці очікування відчувалися менш напруженими через щільний графік.  

Амір під’їхав до будівлі офісу Монотайпу. Його настрій був дещо паршивий. Це було просто банальне «встав не з тієї ноги», хоча воно неймовірно тиснуло та пригнічувало. Ще більше його вибила з колії раптова, або ж ні, зустріч із тією самою дівчиною під будівлею Монотайпу.

Проте, пройшовши декілька метрів коридором, парубок відчув, як у кишені вібрує телефон. Він цокнув язиком, сповільнився та, діставши його, глянув на екран: телефонував Саша. Хлопець підійняв слухавку та, приклавши телефон до вуха, промовив:

-Алло?

-Аміре, привіт, - мовив Саша, - я на хвилинку. Тільки що дізнався свій графік… Завтра я увесь день вільний.

Почувши це, Амір трохи збадьорився, подумавши: «Чудово. Потрібно ще поговорити з мамою, чи не має вона багато справ завтра і чи не проти зустрітися… Злата, наче, мала бути вільною цими днями».

-Гаразд. Дякую, що повідомив. Я напишу тобі пізніше.

-Добре. Бувай.

-До зустрічі.

Парубок поклав слухавку, після чого, не відступаючи від справи, вирішив зателефонувати матері. Він пригорнув телефон до вуха. Слухаючи короткі гудки, що лунали у слухавці. Через деякий час на дзвінок відповіли:

-Алло?

-Мамо, привіт. Я тебе ні від чого не відволікаю?

-У даний момент ні, сину. Я слухаю тебе.

Голос матері хоч і звучав так ж мило та спокійно, як і колись, проте після загибелі її чоловіка він став якимось пустим та із легкими мотивами непереборного смутку, що досі не зник з її єства. Амір чув ці мотиви.

-Як у тебе справи? – вирішивши зайти здалеку, мовив парубок.

-Ах, Аміре… - зітхнула мати, - справи, справи… Це все не ті речі, про які я би хотіла з тобою говорити.

-Чому ж? Я завжди готовий тебе вислухати. Чи ти мені не довіряєш?

-Ні, ні, що ти, ні в якому разі, - мовила вона із щирим запереченням, а потім продовжила більш спокійно, - я хочу залишати робоче в роботі. Розкажи-но краще, як ти, голубе.

«Вона стала говорити та робити так, як і тато», - подумав Амір.

-У мене все гаразд, мамо. Працюю у студії, нещодавно уже було дві зйомки., Студія, спортзал, дім і все по колу, нічого особливого. Слухай, а ти не будеш надто занятою… Завтра, до прикладу?

Секунди дві у слухавці було мовчання, аж поки Анастасія не відповіла із легкою замисленістю в голосі:

-Справи звичайно є… Проте менше, ніж минулих днів. Для чого ти запитуєш?

«Доля знову пішла мені на зустріч, - подумав хлопець, із єхидним азартом, - цікаво, коли я перестану їй подобатись?»

-Справді? – мовив він, - чудово. Просто ми зі Златою говорили нещодавно, та й зрозуміли, що давно не бачили тебе, заскучали. Та й Саша часто запитував, як ти, хотів би тебе побачити. Чи не проти ти зустрітись завтра? За вечерею, можливо, у батьківському домі? Поговорити, побачити одне одного?

Певний час матір знову мовчала, обдумуючи пропозицію сина. Зваживши усе, вона промовила:

-Можна… Відверто кажучи, я й забула, як ви виглядаєте. Востаннє ми нормально зустрічалися кілька місяців тому на дні народженні у Злати… Гаразд, - Анастасія мовила набагато впевненіше, - я чекатиму на вас. Попрошу приготувати вечерю і постараюся якомога швидше завершити свої справи.

Амір, відчуваючи, як адреналін й деякі хвилювання від того, що все пройшло гладко та за його планом, відповів:

-Чудово. Тоді спишемося потім, добре?

-Добре. Аміре, сину, мені зараз трохи незручно говорити…

-Так, звичайно, - мовив він, - бувай, мамо, до зустрічі.

-До зустрічі.

Анастасія поклала слухавку. Амір глянув на екран, де тільки що завершився виклик, із надією в очах.

***

Це був вечір наступного дня. Все так ж залишалося в силі: Амір, Злата та Саша їхали на вечерю до Анастасії.

Розслаблено тримаючи руку на кермі, Амір, дивлячись на дорогу, промовив:

-Значить так. Спочатку ми маємо усі спокійно та невимушено поводитись. Сядемо за стіл, вип’ємо, розпочнемо вечерю.

-Не боїшся затуманити винишком увесь свідомий розум? – єхидно посміхнувшись, кинула Злата.

Парубок спочатку незадоволено сіпнув повіками, будучи перебитим, а потім так ж відповів:

-Чия би корова та й «му» говорила. Ти від першого ж келиха попливеш.

-Аміре… - раптом серйозним голосом протягнув Саша, - може, досить?..

На долю секунди хлопець відірвав погляд від дороги, запитально глянувши на друга. Його репліка здалася йому дивною та нехарактерною для ситуації. Почувши, як затяжна, незручна пауза втягує повітря навколо, втрутилась Злата:

-Сашо, залиш, ми ж просто підколюємо одне одного, чого ти?

Почувши слова дівчини, хлопець лишень промовчав, відвівши погляд. Після ще деякої паузи, Амір продовжив:

-Трохи пізніше я зроблю вигляд, наче мені зателефонують з роботи, або що мене голова розболілась, і я йду до гостьової кімнати відпочити, придумаю щось, що буде найправдоподібніше виглядати у певний момент. А ти, Сашо, маєш буквально через кілька хвилин, навіть через пів, вийти і піти за мною. Я чекатиму на тебе за дверима, сам ти батьків кабінет не знайдеш. А ти, Злато, ні в якому разі не дай мамі щось запідозрити. Вигадуй відмазки, викручуйся, заговорюй її.

-Угу, - кивнула дівчина, - але й ви там скоро. Не страждати якоюсь дурницею, а йти суто по тому, що вам потрібно.

-Не страждати дурницею? – іронічно мовив Амір, - а я думав, ми саме цим зараз і займатимемося.

-Я зараз змушу зупинити тебе машину і вийду прямо тут, - незадоволено мовила Злата.

-І що? Підеш аж звідси на підборах та у цій сукні вночі додому?

-Таксі викличу, телепню, - кинула дівчина.

Припаркувавши автомобіль біля великого, розкішного будинку, де колись провів дитинство, Амір вийшов з машини, як і Злата та Саша. Після того, як парубок поставив його на сигналізацію, усі пішли за ним до будинку. Анастасія зустріла їх особисто. Гостинно запросивши до дому, вона провела гостей за собою до вітальні так, наче перед нею стояли не її діти та близький друг сім’ї, що добре знали цей будинок.