ГЛАВА V «ПІД ПРИЦІЛОМ»

Амір, скривившись від болю в стегні, підійшов до дверей свого будинку та, все ще нажахано озираючись позад себе, відімкнув двері. Опинившись у своєму будинку, параноя на мить затихла і вгамувалася, проте потім знову почала рости.

Він замкнув двері, цього разу навіть на обидва замки, іншим з яких ніколи не користувався. Парубок притулився спиною до стіни, повільно сповзши вниз. Присів на підлозі, повільно, судомно видихнувши.

Він не міг переварити те, що сталось. Це породжувало нові думки, підозри, а що найгірше – його намагались вбити. У свідомості все роїлося сірою хмарою, якоюсь кривою павутиною. Було неможливо вхопитися за щось одне, аби почати тверезо та конкретно мислити. Там бушували лише емоції та окремі фрагменти, які встигала фіксувати пам’ять.

Раптом він почув скрип дверей, що вели із веранди у хол. На його фігуру із привідчинених дверей пролилася смужка кімнатного освітлення. Навпроти стояла Злата. Амір підійняв очі: вони пересіклися поглядами. Сестра, побачивши його у бруді та крові, що сидів на підлозі під стіною у коридорі, несвідомо відступила назад, а потім одразу ж кинулась до нього.

Сидячи у вітальні на дивані, Злата заходилася обробляти йому рани. Проте, не зважаючи на те, що дівчина була вкрай занепокоєна тим, що брат прийшов вночі без машини, побитий; а той у свою чергу хотів поділитися із кимось своїми внутрішніми переживаннями; між ними певний час було лише холодне мовчання. Було тепер трохи незвично знаходитися поряд одне з одним після кількох днів абсолютної мовчанки.

Амір спостерігав за тим, як сестра обробляла рану на руці, від чого у пам’яті відобразився фрагмент, де він з розмаху падає на асфальт. Парубок болісно поморщився, а потім, дещо згадавши, наважився і все ж тихо, відвівши погляд, запитав:

-Там залишаться шрами?

Злата підійняла очі, із одночасним обуренням і незапокоєнням відповівши:

-А мені звідки знати? Я тобі на ворожку схожа?

Амір сприйняв це як зухвалість, хоча й свідомо розумів, що Злата переживає за нього, тому виводиться на емоції. Він нічого не відповів їй на це, проте дівчина через деякий час мовила сама:

-То ти зволиш мені коли-небудь розповісти, що з тобою, щоб тебе, сталося? Я тут сиджу, як на голках, бо нема, вештається до ночі десь, слухавки не підіймає, а ти думай, що з ним відбувається.

Амір відчув себе, наче його маленького висварила мама. Він, трохи пом’якнувши, відповів:

-На мене напали.

Злата глянула на нього.

-Напали? – тихо перепитала дівчина.

Парубок, намагаючись відігнати неприємні спогади, які пам’ять настирливо гнала в центр уваги, повільно кивнув.

-Й-як? Де? – кинула Злата.

Амір почав розповідати.

-…Повалили на землю, почали бити ногами під ребра, в живіт і по стегнах.

-Під ребра?! – перебила Злата, - а як ребро якесь зламане, Амір?!

-Вгомонись: у такому разі я би сюди не дійшов, - будучи незадоволеним тим, що його перебили, відповів Амір, - побачивши, що я наче безпорадний, один взяв мене за ногу, потягнувши на обочину. Цим я й скористався. У той момент якесь друге дихання прокинулось, я скочив, відірвався від них та втік.

Злата тримала погляд на ньому. Коли Амір під кінець розповіді глянув на неї, йому здалося, що її вії злегка намокли. Сестра тихо відповіла:

-Вибач.

Амір, зрозумівши хід її думок, обережно обхопив її плечі, притуливши до себе. Злата почала тихо плакати, обійнявши і його у відповідь.

Тихий мир і співпереживання, що раптом розцвіли між ними, легким теплом розрідили холодну, панічну напругу, яка до цього сковувала обох. Все ж, як би не сварилися, не насміхалися вони любили одне одного.

Певний час обоє мовчали. Проте через кілька хвилин Злата, глибоко видихнувши, відсторонилась. Вона глянула на брата, провела по ньому поглядом, по синцю нижче скроні… Дівчина із таким ж запокоєнням промовила:

-Аміре, може, все таки, викличемо швидку? А раптом все ж у тебе щось зламано, чи ще якась серйозна…

-Злато, заспокойся, все зі мною нормально, - відрубав парубок та, намагаючись сісти, щоб не боліло стегно, замислено додав: мене хвилює інше…  

Вона, поправивши окуляри, запитально глянула на нього, чекаючи продовження.

-Я не говоритиму, - раптом мовив Амір.

Дівчина здивувалася, перепитавши:

-В сенсі?

-Ти казатимеш, що я божевільний, а ми лише помирилися.

-Амір!  

-Що? Я уже пробував поділитися з тобою своїми думками.

Дівчина зітхнула. Склавши руки на грудях, вона повернула голову у протилежний бік. Ніхто не наважувався проронити й слова, поки Амір не промовив:

-Батькову смерть точно підлаштували.

-М-да?

-Ти можеш далі не слухати, якщо тобі байдуже.

-От тільки не треба перекручувати мої слова. Я не говорила такого, ти сам це вирішив. Якщо мої погляди не збігаються з твоїми, це не означає, що мені все одно на батька та його смерть. Просто твої домисли звучать, як фантазії нестямного.

Амір заглянув у самі її очі, промовивши тихіше:

-А якщо я тобі доведу, що це не божевілля, а реальність?

Дівчина скептично підійняла брову, показуючи, що слухає його.

-Сьогодні я був у тій майстерні, де батько обслуговував машину за день до смерті. Злато, це не шарашкина контора, як я, в принципі, і думав. Вони не могли пропустити чогось під час огляду батькової машини. Якщо маячню, яку я під час їзди не помічав, вони виявили, пояснили, що це, як сталося, процес полагодження і так далі, навряд забили цвях на татові гальма. А експерти в результаті кажуть, що у машини відмовили гальма. Ну маячня ж. А ще… Якщо брати до уваги те, що тата спеціально прибрали, можна пояснити і те, чому на мене сьогодні напали.

Кілька секунд Злата загальмовано дивилася на нього, починаючи усвідомлювати. Боючись власних слів, дівчина тихо промовила:

-Тобто ти хочеш сказати, що тата вбили, і на тебе напали щоб теж…