ГЛАВА ІІ «ТЕ, ЩО ПОКЛАЛО ПОЧАТОК»

Тримаючи в руках телефон, свідомість не могла сприйняти те, що до неї тільки що намагалися донести. Це усе здавалося якимись далекими відголосками, що блимали десь поза межами розуміння. Погляд був опущений вниз: очі завмерло розглядали дрібні пилинки та волоски на плитці. Всередині клубилося щось марне та неясне, якісь обривки почутої інформації, що поки що навіть не виливалися у якісь конкретні емоції. Миті, коли було важко відчути себе людиною.

У якийсь із таких суцільних, тягучих моментів почало чутися, як холодне, мовчазне повітря прорізають чиїсь легкі кроки. У якийсь момент вони припинилися, а спиною почав відчуватися чийсь запитальний, спантеличений погляд. Спостерігаючи, як Амір, тривожно завмерши, як холодна воскова статуя, сидів на дивані у вітальні, у той час, коли вже мав бути в місті, Злата збентежено переступила з ноги на ногу, тихо вимовивши:

-Амір? Ти говорив, що тобі до десятої?

Але брат ніяк не відреагував. Дівчина, виявивши це нехарактерним йому, підійшла ближче, ставши навпроти нього. Кілька секунд постоявши перед ним, вона все ж обійшла та тепер сіла поряд. Чорняві пасма спадали на заспане обличчя, плутаючись перед темними, карими очима, що із ще більшою зніяковілістю дивилися на завмерлого, вибитого з колії парубка.

-Аміре? – повторила сестра.

Вона помітила як його погляд трохи піднявся, а м’язи на обличчі напружилися. Проковтнувши тугий ком в горлі, він стиснуто промовив:

-Цього ранку батько на машині розбився на смерть.

Аж після цих слів свідомість нарешті охопила все, що сталося. Вона боляче смикнула за живе, неначе обірвавши шматок плоті.

Злата, наче її вдарило струмом, різко похитнулась, відсторонившись від нього.  Тільки що щось важливе, якась незамінна опора там всередині зламалася, розлетівшись вщент гострими уламками, що, впиваючись у живе, вкривалися кров’ю.

Істерично всміхнувшись, вона провела рукою по обличчю та, цим самим загладивши усе розпатлане волосся назад, судомно викинула:

-Ц-це що, ж-жарт якийсь?..

Амір не відповів, лише підійняв на неї важкий, пронизливий погляд. Міміка його була настільки затиснутою та напруженою, що, здавалося, якийсь м’яз зараз розірветься від напруги.

Злата, коротко, судомно видихнувши, заперечливо похитала головою, відмовляючись сприймати цей факт. З-під повік в мить горохом почали котитися сльози, залишаючи за собою на її обличчі мокрі, тоненькі доріжки. Наступної миті з її відкритих вуст вирвався ще один болісний подих, наступний супроводжувався тихим стогоном. Обхопивши свої передпліччя руками, дівчина зайшлася плачем.

Амір, не роздумуючи, обхопив сестру руками, пригортаючи до себе. Вона сперлася маківкою йому у підборіддя, заховавши обличчя у його грудях. Чуючи її несамовитий плач, що розрізав повітря на якісь різкі пошарпані шматки, Амір відчув, як у самого з-під повіки викотилась сльоза.

Він був люблячим батьком для них. Ще змалечку, не дивлячись на свою постійну заклопотаність та ведення бізнесу, він ніколи не забував про власних дітей та дружину. Іншими словами, робив усе, щоб у сім’ї панувало тепло, аби його власні діти не росли з відчуттям, що у них немає батька.

Він ж і дав їм житла, допоміг знайти заробіток та стати на ноги. Це була людина, на яку хотілося рівнятися усе своє життя. Взірець, який викликав неабияку повагу та любов до себе.

І в момент його не стало. Просто зник з лиця землі. Несподівано і навіть якось підло. На мить здалося, що життя погасло.

*Наступного дня*

Свідомість, неначебто, стала на паузу. Уже минуло два дні з того моменту, а на серці було якось дивно. Усе перейшло на так званий автопілот, усі дії виконувались машинально та бездумно, а всередині було порожньо. Там був лише якийсь тугий клубок, що важко тиснув на щось болюче. Усе це разом стягувало свідомість та емоції, зв’язуючи їх разом у тугий вузол, що вперто тримав усе на замку, не даючи ні змоги думати, ні щось відчувати.

Це було схоже на захисну реакцію нервової системи, проте такий стан не відчувався легшим, чи й милішим за невимовні, жальливі скорботи. Свідомість, наче, покинула тіло, завмерла, заснула, забравши із собою й усі почуття, бажання, цінності, забрала усе.

Сьогоднішній день, здавалося, мав би бути найважчим: сьогодні мало бути поховання. Проте все живе та людське, завмерши у тілі, не будило якихось тужливих емоцій. Усі ці дні Амір не відчував буквально нічого. Він лишень намагався заглушити сіру, холодну порожнечу роботою, якимись організаційними моментами, рутиною. В тім і сьогоденні події не викликали у нього емоцій. Аніяких.

Защипнувши останній ґудзик під коміром сорочки, Амір на мить завмер вдивляючись у своє відображення у дзеркалі. Воно виглядало дещо виснаженим, а очі були пусті. Темні райдужки наче помутніли, зіниці, навіть здалося, стали матовими.

Висмикнувшись із завмерлої левітації свідомості, він піджав губи: брови опустилися на переніссі. Амір затягнув галстук на шиї та, поправивши годинник, востаннє кинув погляд у дзеркало, після чого вийшов із кімнати.

Замкнувши будинок, він спустився сходами з ґанку. Вийшовши з-під навісу, що був над вхідними дверима, парубок відчув, як на шкіру впало кілька дрібних холодних крапель води: небо було від краю до краю затягнене хмарами. Навіть погода сьогодні пригнічувала.

Він сів до машини та, завівши її, поїхав у місто. Тим часом пустився сильніший дощ. Краплі стали великими та важкими. Вони бігло стікали по лобовому склі, допоки їх не витирали склоочисники. Поклавши одну руку на кермо, Амір зосереджено спостерігав за дорогою. Те, що сталося з його батьком, не дозволяло йому розігнати максимально дозволену швидкість у місті, що він раніше робив. Хоча звичка тримати лише одну руку на кермі нікуди не поділася.

Зупинивши автомобіль біля під’їзду, в якому жила Злата, адже він домовився, що сам заїде за сестрою, Амір глянув на годинник, попередньо сказавши дівчині, о якій приблизно годині буде у неї біля будинку.