Розділ 3 Таємниця

— Я не людина, — продовжив Алекс, дивлячись у засніжені дерева. Його голос ледве пробивався крізь морозне повітря, а в очах відбивався страх та невимовний смуток. — Я... чорт.

Каріна здригнулася. Слово "чорт" пролунало в зимовій тиші, немов грім серед ясного неба. Вона чула легенди про чортів, про їхню неймовірну темну силу, про їхні злі наміри та підступні хитрощі. Їй розповідали про їхні палаючі очі, гострі кігті та крила, що закривали сонце. Але цей чорт, що стояв перед нею, був зовсім не таким, як у страшних казках. Він не виглядав загрозливим чи злим. Він був схожий на загублену дитину, яка шукала захисту та розуміння.

— Не бійся, — тихо сказав Алекс, помітивши її реакцію. Він побачив страх у її очах і його серце стиснулося від болю. — Я втік з пекла. Я більше не хочу бути частиною того темного світу.

— Але чому? — запитала Каріна, не розуміючи. Її голос тремтів, але не від страху, а від співчуття. — Чому ти втік? Що змусило тебе залишити свій дім?

— Я втомився від зла, — відповів Алекс, і його голос зазвучав з новою силою, немов він викидав з себе весь біль та страждання, які накопичилися в його душі. — Втомився від вічної боротьби, від страждань, від темряви. Там, у пеклі, немає нічого, крім вогню, болю та відчаю. Я хочу спокою. Хочу жити серед краси, серед добра... Хочу відчувати тепло сонця та радість життя.

Він замовк, не наважуючись дивитися на Каріну. Він боявся, що вона відштовхне його, дізнавшись правду. Він боявся, що вона побачить в ньому лише чудовисько, істоту з темряви. Але мавка, навпаки, відчула ще більше співчуття до нього. Вона бачила, як йому важко, як він страждає, як він прагне світла та добра. Вона розуміла його біль, бо сама колись втратила свій дім, свою родину.

— Я розумію тебе, — сказала вона м'яко, і її голос звучав немов ніжна мелодія, що заспокоювала його зхвильовану душу. — І я хочу тобі допомогти. Я хочу, щоб ти знайшов свій спокій та щастя.

Алекс здивовано підвів голову. Він не очікував такої реакції. Він чекав на страх, огиду, відторгнення, але замість цього побачив в її очах розуміння, співчуття та бажання допомогти.

— Ти не боїшся мене? — запитав він, і його голос тремтів від хвилювання та надії.

— Ні, — відповіла Каріна, і її голос звучав твердо та впевнено. — Я відчуваю, що в тобі є добро. Я бачу світло в твоїх очах.

Вона простягнула руку та ніжно доторкнулася до його щоки. Алекс відчув, як по його тілу пробігає тепло, немов сонячний промінь торкнувся його замерзлої душі. В цей момент він зрозумів, що знайшов те, що так довго шукав — спокій, прийняття, а можливо, навіть... кохання?