Розділ 2 Зустріч

Незнайомець, немов відчувши на собі чийсь погляд, різко обернувся. Його рухи були швидкими та граціозними, немов у дикого звіра. Очі, що горіли червоним вогнем, зустрілися з поглядом Каріни. Мавка завмерла, не в змозі відвести погляд, немов загіпнотизована цим палаючим полум'ям. Вона відчула, як по її тілу пробігають мурашки, а серце б'ється все швидше, немов намагається вирватися з грудей. Страх і цікавість боролися в її душі, переплітаючись в незрозумілий клубок емоцій.

Чоловік повільно пішов у її бік, не відводячи погляду. Кожен його крок був впевненим та рішучим, немов він знав, куди йде і що його там чекає. Каріна інстинктивно хотіла втекти, розчинитися в гущавині лісу, загубитися серед дерев, але щось її тримало на місці, немов невидима сила притягувала її до цього незнайомця. Коли він підійшов ближче, мавка змогла розгледіти його обличчя. Воно було бліде, майже прозоре, з гострими високими вилицями та рішучим підборіддям. Темне волосся, припорошене снігом, обрамляло високе чоло, а губи були стиснуті в тонку лінію, немов він приховував якусь таємницю.

— Хто ти? — ледь чутно прошепотіла Каріна. Її голос тремтів від хвилювання, а слова ледве виривалися з пересохлого горла.

— Мене звуть Алекс, — відповів чоловік. Його голос був низьким та хрипким, немов він довго мовчав, а кожен звук давався йому з зусиллям. — А ти, мабуть, лісова мавка?

Каріна здивовано кивнула, її великі очі розширилися від подиву. Вона не очікувала, що незнайомець знатиме, хто вона. Звідки він міг це знати? Невже він теж був частиною цього чарівного світу?

— Не бійся мене, — продовжив Алекс, помітивши її страх. Він говорив м'яко, намагаючись заспокоїти її. — Я не заподію тобі зла.

— Що ти робиш у моєму лісі? — запитала Каріна, намагаючись приховати своє хвилювання та говорити твердим голосом, але її зраджував ледь помітний тремор в голосі.

— Я шукаю притулку, — відповів Алекс, опустивши погляд. Він немов соромився чогось, його голос звучав тихо та приглушено. — Мені потрібно сховатися від... від самого себе.

Каріна відчула, що в його словах криється якась таємниця, якийсь глибокий біль, який він намагається приховати. Вона бачила смуток та відчай у його очах, які ще мить тому горіли червоним полум'ям, а тепер здавалися тьмяними та втомленими. Вона відчувала, що він потребує допомоги, і її серце сповнилося співчуттям.

— Розкажи мені, — попросила вона, її голос звучав м'яко та лагідно, немов вона розмовляла з маленькою дитиною. — Можливо, я зможу тобі допомогти.

Алекс вагався. Він не звик ділитися своїми проблемами з кимось, особливо з лісовою мавкою, яка здавалася такою крихкою та беззахисною. Але щось у погляді Каріни, якась неземна доброта та співчуття, змусили його довіритися їй. Він відчув, що може розповісти їй все, не боячись осуду чи насмішок.

— Я не той, за кого себе видаю, — почав він свою розповідь, і його голос затремтів, немов він знову переживав всі ті події, які змусили його втекти та шукати притулку в цьому зимовому лісі.