Розділ 1 Зимова казка

Сніг падав великими пухнастими пластівцями, немов хтось струшував з небес пухову перину. Кожна сніжинка, мов крихітна зірочка, виблискувала мільйонами граней, кружляючи в повільному танці та ніжно опускаючись на землю. Ліс, вкритий білосніжним покривалом, перетворився на справжнє казкове царство. Вікові сосни, мов велетні-охоронці, стояли вздовж засніжених стежок, їхні гілки, прикрашені пухнастими шапками, схилялися до землі під вагою зимової краси. В повітрі витав морозний аромат хвої та замерзлої землі, а тиша, яка панувала навкруги, була настільки глибокою, що здавалося, чути, як падають сніжинки.

У цьому чарівному світі, де час ніби зупинився, жила мавка Каріна. Вона була не схожа на інших мавок. Її сріблясте волосся, довге та хвилясте, немов виткане з місячного сяйва, спадало на тендітні плечі, а очі кольору зимового неба, глибокі та загадкові, відбивали мерехтіння зірок. На Каріні була легка сукня з білого льону, прикрашена вишивкою з кришталевих сніжинок, що виблискували при кожному її русі. Мавка мала особливий дар – вона розуміла мову лісу. Вона чула шепіт вітру, який розповідав їй про далекі краї, пісні птахів, які сповіщали про зміну погоди, таємничі розмови дерев, що ділилися своїми давніми секретами. Каріна знала кожну стежку, кожне дерево, кожну квіточку, що ховалася під снігом, адже ліс був її домом, її родиною, її всесвітом.

Одного морозного вечора, коли повний місяць, немов срібний диск, висів у темному небі, освітлюючи лісову галявину холодним сяйвом, Каріна почула незвичайний звук. Це був не хрускіт снігу під лапами звіра, який вона впізнавала з першого кроку, не шелест крил сови, що полювала вночі, а щось зовсім інше – важкі, впевнені кроки, що наближалися з глибини лісу. Мавка, відчувши неспокій, сховалася за стовбуром старої сосни, її сріблясте волосся злилося з корою дерева, роблячи її майже невидимою. З-за стовбура вона пильно спостерігала, хто ж це порушив тишу її лісового царства.

З темряви вийшов чоловік. Він був високий та міцний, одягнений у темний плащ, що приховував його обличчя та фігуру. Каріна відчула незрозумілу тривогу. Хто цей незнайомець, що забрів у її ліс? Чому він тут, у цю пізню годину? Що йому потрібно?

Чоловік зупинився на галявині, немов загубившись у зимовій казці. Він підняв голову до неба та глибоко вдихнув морозне повітря, немов насолоджуючись його свіжістю. Каріна, придивившись уважніше, помітила, що його очі світяться червоним світлом у темряві, немов дві жарини. Її серце стислося від передчуття чогось недоброго.