Розділ 6

Віднайшовши душеві кабінки, я одразу вмила обличчя й прополоскала рота крижаною водою.

В житті більше не буду вживати алкоголь.

Ні, я серйозно!

Ви мені не вірите? Ох, ну добре, я кляте брехло.

Хутко дістала зубну щітку та м'ятну пасту й взялася старанно чистити зуби та язик, аби позбутися жахливого запаху. Трохи змочила волосся, а тоді понюхала пахви під толстовкою.

Могло бути гірше.

Пігулки поступово приводили мене до тями, але, на жаль, разом із цим поверталися спогади з вчорашньої ночі.

Все ніби було так добре: зефір, який мені не надто сподобався; пісні біля вогнища, танці, нові світлини біля багаття, а потім...щось пішло не за планом. Можливо, якщо сильно стукнуся головою, то станеться амнезія? Сподіваюся.

Я дісталася хиткої вбиральні (слід зазначити, що так і не наважилася сісти на кришку унітаза), а вже потім знову вийшла на двір, притискаючи до тіла м'яку черепашку.

До сих пір сіро, до сих пір тихенько.

Але як же гарно!

Стояти на пляжі, коли ранок тільки починався, коли, окрім річкової води, ти не мав інших співрозмовників, просто дивовижно. На дворі прохолодно, птахи поступово прокидалися, а найменший звук здавався потужним гуркотом, що порушував цю казкову атмосферу.

Втім, допоки прогулювалася спокійним берегом, я чула, як хтось приймав душ. А це могла бути лише одна людина.

- Дівчата такі кумедні, - кинув Давид, і я одразу круто розвернулася, чкурнувши кудись у сторону найближчого ресторанчика. - Чого ж ти тікаєш із самого ранку?

- Думаю про майбутнє, - люто вигукнула через плече, а тоді зрозуміла, що слід довести думку до кінця: - Буду працювати в магазині трун. Приходь, як буде треба. Для тебе діятиме акція: купи одну труну і зможеш придбати другу за подвійною ціною!

Я чула, як Давид позаду кумедно розсміявся. Так тепло й водночас хрипло, що навіть у мене з'явилася усмішка.

Часточки піску проникали крізь тканину кедів, і я відчувала, як нагребала дедалі більше. Волосся заплуталося, з грудей виривалося сонне зітхання. Обличчя заспане й змучене, що цілком логічно, бо я всю ніч провела на ногах й поводилася, неначе скажена.

Я обійшла ресторанчик, опинившись біля задньої стінки дерев'яного приміщення. Тут знаходилися двері для персоналу, а також з десяток ящиків, покладених один на одного.

Здається, хтось позаду мене претендував на звання риби-причепи.

Схоже, від правди мені не втікти, якщо Давид так вперто прагнув поговорити. Тому я кинула рюкзак на один з ящиків, набрала в легені якомога більше світанкового повітря й різко обернулася обличчям до Давида. Довелося ступити крок назад й обпертися спиною на два високих ящика, що сягали мені талії.

- Чого ти за мною ходиш? - нажахано прошепотіла, притискаючи до себе черепашку. Наші з хлопцем погляди пересіклися.

Давид поклав руки до кишень й радісно схилив голову на бік, зупинившись прямо переді мною. Навіть зранку він виглядав милим і геть не змученим. Навпаки, ті ж самі вогники в очах, жодних ознак втоми, і не таке брудне волосся, як у мене. Але чому!? Чому навіть розпатланим Давид виглядав чарівно, неначе янголятко, а я була схожою на опудало!?

- Після того, що ти наговорила мені вчора...

- А що я, власне, говорила? - впевнено перепитала, розправивши плечі.

Поруч декілька голубів шукали залишки їжі в піску.

- Тобто ти не пам'ятаєш, як ми грали в «я ніколи не»? - ледь не сміючись, поцікавився Давид, схиливши голову донизу, аби дивитися мені в очі.

Я напружила розум, але від цього голова заболіла удвічі сильніше. Пам'ятала якісь розмиті моменти біля вогнища, співи, повільний танок з Давидом...Ем, пам'ятала, як бігала вздовж нічного берега. Дуже багато сміялася. Господи, я в житті стільки не реготала! Пам'ятала, як Давид схопив мене за талію, пристикаючи до себе спиною й кружляв моє тіло навколо себе. Ми з друзями навіть вмикали пісню «Sugar daddy». Ігор кидав у нас з Лізою купюри (гривні та двійки), допоки я з подругою танцювали східні танці.

Святі.

А на останок зіркове небо. Воно простягнулося наді мною з Давидом, допоки ми притискалися одне до одного прямо в кузові.

- А що там було? - поцікавилася, перевівши напружений погляд на хлопця.

- А, нічого, нічого, - відмахнувся Давид, радісно шкірячись. Тим часом я кинула погляд на його сережку у формі хрестика з червоними камінцями. Що завгодно, аби лише не дивитися в очі. До того ж, коли співрозмовник такий високий. - Чесно, ми всі вірили, що ти п'єш сік, але після третього питання, коли ти почала розповідати все, про що тільки думала й робити...ем, дивні речі, м'яко кажучи...

- Закрийся, - прошепотіла, а тоді нажахано втиснулася спиною в ящик. - Ну і що це?

Давид зробив крок ближче, і безпечна дистанція між нами майже зникла.

- І ти не пам'ятаєш, як ми втекли від інших, аби поспати в кузові під зоряним небом? Чи ти тільки придурюєшся, Дарі? - здивовано, але однаково радісно вів Давид, ледь усміхаючись мені. - Або як розповіла мені про цю м'яку черепашку? - він опустив погляд донизу, ледь смикнувши іграшку пальцями. - Це було так мило: сидіти з тобою в кузові та пошепки розповідати історії з життя, ніби якісь секрети.

І раптом Давид поклав свої долоні на поверхню ящика, на який я обпиралася. Його очі опинилися на рівні моїх, заглядали в саму душу. Власне тіло неначе паралізувало.

Пальці Давида торкнулися моїх, якими наразі міцно стискала край деревини. Цей доторк викликав дивні емоції, ніби хлопець тріскав бар'єр, який я власноруч збудувала й вперто підтримувала.

- Та ти смієшся з мене, - вичавила, а брові взлетіли дашком. Однак я так і не поворухнулася. - Давиде.

- Що?

- Дійсно «що»? - нервово кинула, коли його обличчя почало наближатися до мого, коли вічно бурхлива річка в його очах стала на диво спокійною. Голос раптом став тихшим: - Здається, ти забув, що ми не пара закоханих.