Розділ 2

Я закинула голову, аби останні крихти сухариків потрапили до рота.

- Як можна стільки їсти й не набирати ваги!? - вкотре збуджено запитала Ліза.

Ми їхали вже близько години, місто навколо поступово прокидалося, а сонце здіймалося все вище, світячи своїми помаранчевими променями нам прямісінько в очі. Але швидкість, з якою розігнався пікап, дозволяла не перейматися спекою. Волосся розвивалося позаду, в обличчя ринув потік свіжого повітря.

Ну що ж, дякую генетиці за те, що я так і лишилася маленькою дівчинкою з мізерними (в порівнянні з Лізою чи Катрусею) грудьми й зовсім непримітними стегнами. Так, я була худою й стрункою, хоча майже не займалася спортом. Лише якісь зарядки чи короткі тренування з ютубу. Але я однаково образилася на природу й свою фігуру, особливо, коли остаточно зрозуміла, що «ще виростуть» ніколи не настане.

Тому називати мене худою було скоріше образою, аніж компліментом.

Ліза це розуміла, але така вже вона людина: спочатку казала, потім думала. Часом я робила так само.

Ем...

Ну добре, я завжди спочатку казала, а потім думала.

З колонок почала линути пісня This Is The Life, додаючи ще більшої казковості. Давид, певно, постійно сміявся з мого жахливого музичного смаку.

Клоун.

Я сфотографувала Лізу, коли та одягла сонцезахисні окуляри й поклала руки на огорожу кузова. Подруга сперлася на свої долоні підборіддям, оглядаючи будинки, крамнички й інші машини, що проїжджали повз нас.

В моїх долонях вже було цілих три яскраві й живі світлини, тому я неабияк тішилися такому гарному початку дня.

Шкода, що багато людей просто-напросто не розуміло моїх відчуттів, коли життя летіло з крутого спуску прямо в багно, навчання не приносило жодного задоволення, і єдине, чого по-справжньому хотілося тієї митті - погортати альбоми й насолодитися теплими спогадами.

І ніяка галерея в телефоні не прирівняється до ваги Polaroid в долонях й процесу перегортання сторінок із сотнями світлин. Кожного разу дивишся на них, ніби вперше, згадуючи емоції, що переживала тієї митті. Кожна наступна сторінка - це справжній сюрприз, усмішка та приємні відчуття на серці. Тепло. Сльози радості.

Здається, ми з'їли велику частину закусок, тому прийдеться поновлювати запаси вже на пляжі у крамницях з абсурдно великими цінами. Ну а навіщо було полишати нас з Лізою наодинці з харчами?

Згодом подруга дістала крем від засмаги, бо мала надто бліду шкіру. Вона знімала абсолютно все на камеру смартфона, аби інстаграм вибухнув від кількості нових сторіс.

Я також скористалася своїм кремом, бо, незважаючи на карамельний колір шкіри, ультрафіолетові промені становили для мене таку ж саму загрозу, як і для інших.

Коли їхали трасою, на зустріч нам неслися десятки машин. Час від часу поодинокі люди перебігали дорогу, інші відкривали продуктові крамниці. Споглядати за цим прямо з кузова було втричі атмосферніше. Зовсім інші відчуття.

Я поклала щоку на край кузова, усміхаючись кожній з різнокольорових автівок, бо нарешті вирвалася зі своєї квартири, де жила з молодшою сестрою, допоки батьки подорожували світом, називаючи це частиною роботи.

Майже студентське життя, яке нам так піднесено обіцяють.

Я кинула погляд уперед й зрозуміла, що мене дуже добре видно в скло заднього виду, а враховуючи те, що на пасажирському сидінні вмостився Давид...Я чкурнула на інший бік кузова, ховаючись від його уважних блакитних очей, що палили сильніше за сонце.

Що за...?

Добренько. Забудьмо про це та звернемо увагу на щось інше.

Ем...О, Ігор намагається зняти з маківки Катерини Сергіївни дивні окуляри у формі зірочок. Що ще? Поруч лежить упаковка зефіра, який будемо смажити на багатті (ніколи такого не куштувала), а прямо за нами їде червона автівка, тому ми з Лізою почали пританцьовувати й махати водію та жінці поруч із ним, які, певно, також їхали на пляж.

Отакі от пироги.

Минув певний час, за який Артур встиг заїхати на заправку, влаштувавши нам з друзями перерву, аби розім'яти ноги й придбати прохолодних напоїв. До того ж Ігоря нудило після години в авто, й мені довелося лежати поруч з ним на лавці, аби розділити страждання, допоки друзі купляли гумку зі смаком м'яти.

Коли всі нарешті були на ногах, ми знову продовжили подорож. Втім, згодом Ліза та я заснули ледь не на цілу годину, поклавши голови на гору сумок й пакетів. А коли я нарешті прокинулася, довелося штурхати подругу ногою, бо пікап заїхав до лісу.

- Лізо, Лізо, ми приїхали!!!

Руда одразу схопила телефон та почала вмикати камеру, аби зняти пляж, що от-от з'явиться з-поміж соснових дерев.

А я, дурепа, кинула погляд на руку Давида, яку він тримав на відчиненому вікні й вистукував пальцями ритм по поверхні сірого пікапа. Тоді знову підвела очі на дорогу, вдихаючи свіжий запах річки.

Ми з Лізою водночас задоволено застогнати, а тоді розреготалися, лупцюючи одна одну.

Повз наше авто пробігали люди в самих лише мокрих купальниках. Он там матінка намагалася намастити дитину сонцезахисним кремом, а по інший бік дороги хлопці їхали на велосипедах. Вони агресивно тиснули на дзвіночок, аби не збити кого-небудь з ніг.

Я заверещала, коли повз промчала стрекоза, а тоді помітила на сумках бджолу. Сюди вже навіть доносився запах смаженого м'яса. Схоже, ресторани працювали на повну котушку.

Я збуджено пританцьовувала під ритмічну пісню, що линула з одного з пивних барів, повз який ми проїжджали, бо більше не була в змозі стримувати власні емоції.

- Боже, я зараз упісяюся! - зашепотіла, плескаючи в долоні. - Нарешті, нарешті!!!

Я зроблю десятки світлин. Це буде незабутньо. Карколомна ніч на пляжі, яка запам'ятається на все життя. На жаль, це буде надто коротка подія, бо вже завтра (у неділю) доведеться роз'їхатися. Кожен мав свої справи. Однак зараз не про це!

Я надто щаслива  Треба поприсідати, бо в мене вже коліна дрижать.

Нам з друзями неабияк пощастило, що на парковці ще лишалося вільне місце. У вихідні тут було просто неможливо припаркуватися, оскільки це не просто брудна річка - це справжній муніципальний пляж. Сама влада визнала, що він відповідав вимогам законодавства щодо безпеки.