Повз омелу не пройти

Цього разу мітла плавно полинула до зоряного неба, уносячи на собі четвірку невдах й залишаючи далеко позаду ошелешеного коваля, котрий точно не очікував такого феєричного прольоту над його головою. Дякувати, нікого за ногу вхопити не спробував. Ясена торкнулась артефакта керування й мітла розвернулась в іншому напрямку.

– А ти з тих, хто казки контролює? – подав голос з-за спини Олеся чорт.

Озирнувшись, дівчина сердито сяйнула на нього очима:

– Звідки знаєш?

– Спостережливий я! – хихотнув той. – І розумний.

– Такий розумний, що в мішок заліз, – глузливо хмикнув Олесь на його похвальбу.

– А що я можу зробити, коли хтось колись вигадав дурнувату казку?! – ображено огризнувся йому Стась. – І за що я, скажіть на милість, мав страждати? За те, що прийшов за справедливою платнею? Цього ж п’яничку ніхто не змушував угоду з нами укладати! Сам все пропив – сам до нас кинувся, щоб від жебрацтва врятували. Так ми врятували. А він же навіть пити не кинув і знов усе спустив. То хто ж в цьому винен? Знову ми? Чи моя спина, котра отримала на горіхи за всіх чортів пекла разом?!

– Та ти взагалі не маєш ставити такі питання! – ошелешено вигукнула дівчина. – Ти – персонаж казки! А персонажі не думають про несправедливість сюжету! Вони ним живуть.

– Я ж сказав, – знов гиготнув чорт, – я – розумний. Тим більше, що я нікому про це не розповідав.

– Про те, що розумний? – якщо треба було б знайти уособлення відвертого скепсису, то Зничек цілком зійшов би за нього.

– Про контролерів, дурнику! – пирхнув Стась зі стражденним виглядом людини, чи чорта, котрому не пощастило спілкуватись з тими, хто не доріс розумом до його високого рівня.

– Це немислимо! – приголомшено буркотіла Ясена. – Казки виходять з-під контролю! Жах якийсь.

– Та не нервуй ти так, – визираючи з-за широкої спини Олеся, всміхнувся чорт. – Це тільки я такий. Всі інші живуть, як по писаному.

– А з тобою, значить, хтось десь букву пропустив, що ти з системи випав? – не втримався, щоб не з’єхидничати, Зничек.

– Не знаю, але контролерів я давно помітив, – задоволений собою, знизав плечима Стась. – І був дуже здивований, що окрім мене їх не бачить більш ніхто.

– Зламали казку! – розпачливо вигукнула Ясена, скеровуючи мітлу вниз. – Що я у звіті писатиму?!

– Та нічого там не зламали! – відмахнувся чорт. – То я трохи її не в той бік завернув, бо хотів з пекла вибратись. От і підставив ніжку тому, хто мав з ковалем розібратись. А той підвихнув її. Мене й відправили в покарання. Хто ж знав, що аж таке… – ображено почухав він поперек.

– Ну, чому?! – мало не заламувала руки дівчина. – Чому це постійно відбувається на моїй зміні?! Спочатку принца підмінили якимось фізиком!

– Я не якийсь! – тепер вже образився Олесь.

– Та яка різниця, якщо я принца потім ледве відшукала й відбила в Горинича, бо той здуру вирішив, що то до нього якийсь герой на битву приперся! Так те триголове чудовисько мені ледь мітлу не присмалило, поки я в нього зіллям забуття цілила! – продовжувала обурюватись на свою нещасну долю Ясена. – Потім артефакти… – вона сердито озирнулась на Олеся, – …дехто з ладу вивів. А тепер ще й цей! – гнівно кивнула дівчина на чорта, котрий миттю заховався за широку спину хлопця, побоюючись аби й в нього чим не кинули.

– Я вам, між іншим, – знічено пролопотів він з-за свого сховку, – ще й виправив ваші ж артефакти.

– В корисливих, маю зазначити, цілях, – промуркотів Зничек, відхиляючись так, щоб кинути своїм знущальним поглядом у ще одного непроханого пасажира.

– Ти б по спині отримав стільки, як я – теж став би корисливим! – ображений до найбільшої глибочіні своєї пекельної душі, огризнувся до нього Стась.

– А я капості не роблю, щоб мене по спині! – нервово смикнув хвостом кіт й теж обурився, коли на нього з дуже осудливим поглядом озирнулась Ясена. – Що?! – не витримала цього вже його котяча душа з усіма своїми глибинами. – Горщик сметани – то була виробнича необхідність! Я мишей ганяв!

– Зжер ти її також з виробничої необхідності? – їдуче нагадала дівчина, протинаючи його очима, що були зараз уособленням абсолютного докору.

Кіт спантеличено кліпнув на неї своїми уособленнями чистої совісті:

– А хто б її з підлоги їв? Я ще й вилизав начисто! І вся подяка! Все! Я йду від тебе!

Мітла в цей час опустила четвірку на землю і Ясена, не довго думаючи, вхопила свого фамільяра під пахву:

– Я тебе піду, капоснику! Ще ти мені щось зіпсуй!

– Ну, звісно, – не надто пручаючись, Зничек сердито блимнув на Олеся: – Це ж тільки я все псую.

– Цить! Куди?! – вільною рукою впіймала вона за комір чорта. – Давайте, всі тут розбредемось і доламаємо казку!

– Так я, той… – безневинними очима кліпав на неї Стась, – …тільки синці полікувати.

– Повернемось до Центру перехрестя світів – там тобі й полікують, – роздратовано шикнула на нього Ясена. – Тут всім стояти! – ледь не гаркнула вона, вчасно спохопившись, що зараз сама всіх викриє, й зашепотіла: – А я піду відьом порахую.

Та не встигла вона зробити й пари кроків, оминаючи ображено застиглого на стежинці Олеся, як вклякла поруч з ним. Роззирнувшись та випускаючи невдоволеного своїм місцеположенням кота, дівчина спробувала знов рушити далі, та дідька лисого! Ноги немов вросли в землю.

– Це що таке?! – одразу ж втупилась вона в чорта. – Твої жарти?!

– Ти що?! – аж до серця приклав руки Стась, задкуючи. – Та я ж ніколи! То все… – його очі несподівано засяяли хитрими іскринками, – …омела. А я – ні-ні!

– Яка… – осікшись на слові, Ясена здійняла догори погляд і аж кулаки стиснула: – Омела!

– Вона сама, – насмішкувато хихотів чорт. – Тепер доведеться цілуватись.

Нічого не розуміючи, Олесь теж витріщився на нього й хотів трохи відступити від дівчини, щоб не злити її ще більше, але і його ноги відмовились рухатись:

– Якого… чорта?! – зірвалось в нього з язика, а у відповідь донеслось ще більш глузливе хихотіння.