Порятунок рядового чорта

Гальмівний шлях мітли виявився трохи довшим, аніж було простору всередині, тому, транспорт разом з усією трійцею врізався у якийсь мішок з чимось важкеньким в ньому. І це важкеньке раптом зарепетувало переляканим виском:

– Та не треба мені твоя душа! Шляк би її трафив! Кому вона в пеклі така здалась?! В нас цього добра й без неї вистачає!

Почувши цей лемент, Ясена сахнулась назад, заїхавши потилицею фізику під око. Зничек, щоб не бути вкотре розчавленим, встиг підскочити, зашипіти і, промчавши кігтями по грудях нещасного хлопця, скочив на його плече, звідки з’їхав йому ж за спину, залишаючи сліди і на ній. А сам Олесь, шиплячи від болю гучніше за кота, стійко тримався за талію дівчини, щоб вона, бува, не звалилась з мітли. Мітла ж, вирішивши, що з неї вистачить вже знущань, звалилась сама, поваливши на підлогу і своїх пасажирів.

Першою на ноги скочила Ясена і, сторожко наблизившись до мішка, тицьнула в нього пальцем – звідти знову хтось заскімлив:

– Та годі вже мене катувати! Я твою душу, навіть якщо приплачувати будеш, не візьму! Мені премію за праведну обіцяли, а не за такого садюгу-пройдисвіта!

– Давай цей мішок у воду скинемо! – визираючи з-за плеча Олеся, нявкнув Зничек. – А то мало що там.

– Людоньки добрі! Та що ж це коїться?! – сльозливо залементувало з мішка. – Мене! Чесного чорта! І топити?! Та за що?!

Олесь витріщився на мішок:

– Тільки не кажіть мені, що у вас і чорти водяться.

Дівчина витягла зі свого планшета зошит і, перегорнувши кілька сторінок, скривилась:

– Казка «Чорт і коваль». Сюди мала летіти Вогнешка, – Ясена роззирнулась довкола й похитала головою, – але щось я її тут не бачу. Олесечку, – не надто добре всміхнулась вона парубку, – ти більше ніякі мітли не розбирав?

– Тільки цю, – потираючи забиту щоку, буркнув Олесь. – Другу я просто почистив, бо на артефакті павутиння зібралось.

Кіт, як сидів на його плечі, так і з’їхав з нього, падаючи на підлогу й гигочучи:

– Ну, все! Будемо гусей ловити для польотів по роботі – тих хоч розбирати ніхто не додумається!

– Ти… Ти що зробив?! – від несподіванки Ясена так і сіла на мішок і той, верескнувши, підстрибнув, від чого вже верескнула вона й відлетіла просто в обійми Олеся.

– Павутиння зчистив, – обіймаючи її, сутужно видихнув хлопець, розуміючи з тону дівчини, що то було правильне павутиння, котре точно не варто було чіпати. – Воно ще й таке застаріле було… ледь зідрав.

– Це ж маршрутне закляття було! – тулячись до його грудей простогнала дівчина. – В неї артефакт тільки застарілий – більш примітивний. Це ж куди її занесе?!

– Краще подумати – як нас звідси винесе? – обережно оббігши мішок, поторкав лапкою артефакт на руків’ї мітли Зничек.

– Людоньки добрі! – знов заскімлило з мішка. – Випустіть мене звідси, поки той катюга-коваль не повернувся та знов за мене не взявся! Вже ж місця живого не лишилось на моїй нещасній спині! А я вам всі артефакти налаштую: я ж з транспортного відділку починав – все вмію! Тільки випустіть!

Кіт одразу ж застрибнув на мішок й потупцяв по ньому, заспокійливо муркочучи:

– Ой, як цікаво! Це ж як нам пощастило! Тільки для початку назвись.

Чорт в мішку затих на якусь мить, а потім пробурчав, немов з погреба:

– Та нащо вам моє ім’я?

– Та нінащо! – пирхнувши, кіт зіскочив на підлогу й пострибав до своєї хазяйки. – То хай з тобою, безіменним, коваль і розмовляє. А ми пошукаємо когось більш зговірливого. І взагалі! – витягнувши спинку, Зничек потягнувся та задоволено пошкрябав дошки під лапками. – В нас фізик є, котрий збирати й розбирати вміє – хай тренується. Дивись, і полетимо.

– Стасєм мене кличуть! – згадка про коваля подіяла безвідмовно.

– А, ну, підстрибни, Стась! – миттю скомандував кіт і мішок підстрибнув. – Інша справа! Можна й розв’язати. І, якраз, до снаги нашому фізику – тут точно нічого не перемудрить.

Сердито зиркнувши на нього, Олесь дуже неохоче випустив з обіймів дівчину та рушив до мішка. Зав’язка на ньому була абсолютно не хитрою і, якщо щось й утримувало чорта всередині, то точно не вузлик бантиком. Розпустивши його, парубок відступив на крок: з темних пильних нетрів спочатку висунулась голова з ріжками, а потім і весь чорт в чорному шкіряному костюмі. На вигляд йому можна було дати років двадцять, а через перелякано-ображений вигляд – ще менше. І під оком в нього теж синець красувався.

Окинувши оцінювальним поглядом компанію, він зітхнув і, витягнувши правицю, змусив мітлу підстрибнути йому в руку. Покопирсавшись в артефакті на кінці руків’я, він лиш головою похитав:

– Руки б відірвати тому, хто тут лазив!

Зничек аж крякнув від задоволення:

– Ну, наша ж людина, хоч і чорт! І в саму суть дивиться!

– Зничку! – косячись на ображеного Олеся, шикнула на нього Ясена. – Я знаю одного коваля, в котрого щипці є чудові – язики вкорочувати.

Від слова «коваль» чорта аж пересмикнуло і він злякано простягнув мітлу дівчині:

– Готово!

– Красно дякую! – радісно вчепилась в неї вона.

Аж раптом знадвору донісся чийсь п’яний спів:

– Пив, п’ю і буду пити! І чортів буду гатити!

Бідолашний чорт аж присів й залопотів ледь не заїкаючись:

– А ви куди летите?

– В казку про маленьку відьму, – розгублено кліпнула на нього Ясена, одночасно міркуючи про те, як би звідси вискочити, не зіткнувшись з п’яницею.

– Візьміть мене з собою! – благально склав перед нею руки чорт. – Я ж портал додому зараз не відкрию! Та й з синцем повертатись не хочу – засміють. А відьми полікують.

Олесь невдоволено блимнув на нього, потім на мітлу:

– Транспортних місць не вистачає.

– Та вона й п’ятьох потягне! – намагаючись всміхнутись, заторохтів чорт.

А п’яний голос бубонів вже ближче:

– Це ж який безсмертний мені двері вивалив?! Всі ребра натовчу!

Чекати втілення обіцянки – ніхто не став, і всі четверо заскочили на мітлу майже одночасно та рвонули вперед, пролетівши просто над хазяїном дому, котрий повз в хату навколішках.