Транспорт... не подано

Олесь вже з годину сидів над розібраною на запчастини мітлою, намагаючись зрозуміти принцип її дії. З моменту свого потрапляння до ніколи нечутого ним світу, він тільки й робив, що намагався зрозуміти принципи, за якими тут все працювало. А, як йому пояснили, головний принцип – магія! Тільки його не влаштовувало пояснення, котре, по суті, не пояснювало нічого. Тому, він за звичкою шукав причинно-наслідкові зв’язки і… не знаходив. В його руках це диво магічної техніки рухатись відмовлялось, але він не здавався, абсолютно переконаний, що всьому має бути наукове пояснення – варто лиш пошукати.

Поки він мучився, до артефакторної майстерні, де він і сидів, куйовдячи волосся, начебто це могло покращити процес міркування, впурхнула його, можна так сказати, хрещена – Ясена:

– А де Златан? – роззирнулась вона приміщенням і приголомшено втупилась в розібрану мітлу, що мирно покоїлась на столі перед її, так би мовити, похресником. – Це що?

Олесь звів на неї погляд: вона взагалі зараз не походила на ту стару бабцю, якою намагалась прикинутись під час їхньої першої зустрічі. Перед такою ніякий принц Єлизарій не встояв би, забувши про свою повітрулю! Приталена довга сукня аметистового кольору з розрізом від лівого стегна, звідки досить спокусливо визирала струнка ніжка, обтягнута мереживною панчохою й обута в чобіток на високому тоненькому підборі, легко дозволяла домалювати все, що за нею ховалось. Шикарний капелюх з широкими полями, стилізований під відьомський, але відьмам тільки обзаздритись на нього – ще більше підкреслював її миловидність з домішкою чогось чаклунського! І, на завершення образу, позаду стояв здоровецький чорний кіт, не надто добре позираючи на Олеся.

– Намагаюсь знайти механізм, на якому працює ця допотопна конструкція, – почесавши потилицю, безпосередньо всміхнувся хлопець.

– Щооо?! – дівчина підхопила один прутик мітли й розпачливо втупилась в нього. – Мені… мені ж летіти на ній зараз… Я ж просила Златана тільки перевірити заряд артефакту!

– Златана відволікли, а… я… трохи поколупався… в цьому… – винно покліпав очима Олесь. – Зараз зберу все!

– В мене терміни! Повня! Шабаш! – ледь не голосила Ясена, спостерігаючи за тим, як з рук її недолугої знахідки вивалюється пруття, розсипаючись по підлозі.

– А казка чекати не буде, – буркнув з-за її спини кіт, змушуючи фізика сіпнутись з несподіванки, від чого гілочки випорснули з його рук знов, розлітаючись майстернею.

Олесь вискочив з-за стола і, підлетівши до буркотуна, присів навпочіпки біля нього:

– Це робот? На якій програмі він працює? – потягнувся до котячої мордочки, але отримав лапою по руці.

– Ще мене неподобством якимось не обзивали! – зашипів кіт й з гордо задертою головою обійшов дівчину з іншого боку. – Мене! Відьомського кота в дев’ятому поколінні!  

– Ти інструкції не плутай! – невдоволено шикнула на нього Ясена. – В сьомому!

– Яка різниця! – відмахнувся від неї лапкою той. – Він же все одно їх не знає.

– Зничку! – дівчина сердито тупнула ногою і тицьнула в кота вказівним пальцем: – Ти вже одного разу спробував Баюну розповісти про те, що ти його втрачений племінник – нас мало не приспали! Там ти теж нявкав мені, що він інструкцій не знає. Зате рідню свою знає!

Кіт обережно визирнув з-за її ноги й, окинувши оцінювальним поглядом хлопця, тихенько пирхнув:

– Цей же – не Баюн.

– Ми зараз на шабаш летимо, – Ясена сердито блимнула на свою розібрану мітлу й не менш сердито – на хлопця: – Хоча в мене великі сумніви щодо цього! І мені, – вона знов опустила погляд на кота, – не потрібні твої імпровізації!

– Я все зараз зроблю! – згрібши нарешті пруття з підлоги, Олесь почав збирати мітлу наново. – А що за шабаш – можна спитати? – він вже другий тиждень намагався усвідомити реалії цього світу, але в його голові вони вкладались погано – звиклий до науково підтверджених фактів, він ніяк не сприймав факт наявності якоїсь магії, на якій все тут працювало, хоча, інколи і з перебоями.

– Можна! – невдоволено спостерігала за його спробами повернути казенній мітлі первісний вигляд дівчина. – «Казка про маленьку відьму». Там, якраз, має відбутись фінальна Вальпургієва ніч, на якій зберуться всі відьми. І я маю провести облік персонажів. А, якщо спізнюсь, то доведеться ганятись за кажанами, в яких їх перетворять, і намагатись розібратись – відьма це, чи справжній кажан?

Олесь звів на неї ошелешений погляд: ні, ну, він вже зрозумів, що тут все дивне, але деякі дивності були ще дивнішими…

– А рахувати їх навіщо? Ну, відьми з казки. Яка різниця – скільки їх там? Однією більше, однією менше, – знизав він плечима та продовжив збирати нехитру конструкцію непереконливо-надійного літального апарату.

– Жартуєш?! – обурилась його натяком на незначущість своєї роботи Ясена. – Читачі інколи читають дуже неуважно, пропускаючи не лише деталі, а й деяких дуже другорядних героїв. Чим більше таких героїв випускають з виду, тим швидше казка починає змінюватись й, часом, до невпізнанності. А потім такі казки поступово зникають. І легенди, і міфи. Якщо ми не будемо повертати втрачених персонажів назад – втратимо все! А зникнуть казки з легендами – почнуть зникати і наші світи.

– І, як це пов’язано? – стягуючи мотузкою пруття, з долею скепсису, але все ж з цікавістю слухав її Олесь.

– Ми втратили левову частку магії лиш через те, що люди забули про жителів острова Буян, – знов починала сердитись дівчина, відчуваючи непробивну недовіру хлопця, котрий їй, попри все, подобався.

– Це там, де царівна-лебідь? – щось таке спливло в закапелках його дитячої пам’яті.

– Царівна-лебідь… – закотивши очі, пробурчала Ясена. – Це все?

– Не знаю, – не розуміючи її реакції, розгублено кліпав очима парубок. – Я казки вже давно не згадував.

– От і зникає магія звідусіль! – знов тупнула вона ніжкою, котра так спокусливо визирнула з розрізу. – На Буяні лежав камінь Алатир – найпотужніше джерело магії. А охороняла його змія Скарапея. Про неї хоч щось чув?