Оповідання "Крик у порожнечу"

Крик  у порожнечу

    Агнеса стояла на пагорбі. Сьогодні вихідний, тому дозволила собі поїхати за місто, на свіже повітря. Тут її ніхто не знайде, тому і не потурбують. Хоч кричи на все горло, все одно ніхто не почує.  Хотілося нарешті виказати все, що накипіло. Але кому? Просто сказати все у порожнечу.  Ніхто не дізнається, не побачить  сліз і не почує крику.

    А повернувшись у місто, знову одягне на обличчя маску радості і  робитиме вигляд, ніби все добре і нічого не сталося. Хоча насправді  переповнював біль, а точніше почуття. Кохання…

     Піднялася на ноги, глянула на краєвид, що простягався. Глибоко вдихнула і тихо промовила

-  Я тебе кохаю.

Сама ледве чула сказане. Але водночас відчула, що стало трохи легше. Просто вже не могла тримати все це у собі.  Промовила ще раз, цього разу голосніше. Потім ще раз і ще. З кожним разом наче скидала із себе тягар. І востаннє  вже просто кричала на все горло.

-  Нестренко Гліб Олександрович! Я тебе кохаю!Кричала про це так голосно, що вдалині почула ехо. Слова відбивалася і луною поверталися. Ну звісно, крик у порожнечу. Аж полегшало. Нарешті змогла сказати найголовніше.

    Відчула чиїсь руки на своїй талії і її потягнули назад. Опинилася у чиїхось обіймах. Не встигла навіть отямитися, як їй на вухо тихо прошепотіли:

-  Чернієнко Агнесо Валентинівно,  безмежно кохаю.

Повернула голову. О ні, що  тут робить? Саме зараз  ззаду обіймав чоловік, про кохання до якого  щойно кричала у порожнечу. Одразу захотілося вирватися, пояснити, що  не так все  зрозумів. Але не було чого пояснювати, адже тут все очевидно. У  неї все одно не вистачило би на це сил. Серце вже давно все вирішило, тим більше який сенс, якщо почуття  взаємні.  Торкнулася його щоки.

-  Любонько, тепер не зможеш відкрутитися і не відмовиш у пропозиції стати моєю дружиною. То  згодна?

-  Авжеж.

-  Тепер нікуди від мене не дінешся.

-  А хто  сказав, що  збираюсь?...