Оповідання "Відпусти""

Відпусти…

    Світла кімната по якій розкидані речі. На підлозі, дивані, одна сукня взагалі висіла на люстрі. Все тому, що дівчина шукала свій телефон, який дзвонив вже хвилин п’ять.

    Нарешті знайшла  під ліжком. Крізь купу одягу ледве дістала. Це Антон. Хлопець, із яким  зустрічалися вже майже рік.  Рівно за три дні мають святкувати річницю.

-   Алло.

-  Привіт.

-  Скучив? – мовчав. Дівчину це насторожило, але прийняла мовчання за згоду.

-  Треба поговорити.

-  Слухаю.

-  Не по телефону. Віч – на – віч. 

-  Добре, а де саме?

-  Давай сьогодні у тому парку о сьомій. У голові промайнула лише одна думка. Скоро річниця,  хоче поговорити особисто ще у парку, де  познайомилися. Пазл склався, отже її чекає пропозиція!

-  Гаразд, тоді до зустрічі, – ледь стримувалася, щоб не запищати з радості, але не могла показати, що про все здогадалася. До сьомої залишалося декілька годин. Роззирнулася. Тепер у цьому безладі потрібно знайти сукню, яку  купила спеціально для такого побачення. О ні. Тільки не це. Щоб тут щось знайти потрібно прибрати, а на це піде не менше двох годин. Навіть не знала з чого почати.

Коли нарешті прибрала - вже п’ята. Але хоч знайшла сукню. Саме для такого випадку. Красива, довга, ніжно – блакитна з рукавами ліхтариками і мереживом.

    Одяглася, зробила зачіску. Глянула у дзеркало. Ну що ж, до пропозиції руки та серця  готова. Взула туфлі, взяла сумочку і поклала туди телефон, щоб не забути чи знову десь не загубити.  Замкнула двері. Ключі теж  до сумочки. Глибоко вдихнула і попрямувала до парку. Як же романтично з його боку зробити пропозицію там, де  вперше зустрілися.

    Крок за кроком, а хвилювання всередині наростало, ще декілька хвилин і побачила його. У спортивному костюмі, голова опущена, руки в кишенях. Це, певно, хоче відволікти її увагу, щоб Ліна ні про що не здогадалася. Вже уявила цю сцену:  заходять до ресторану, Анатолій каже, що відійде на декілька хвилин і вже за мить з’являється у костюмі, опускається на одне коліно, дістає каблучку і робить пропозицію. Ну мала надію, що так і буде. Зачаровано вдихнула і підійшла до нього. Чоловік підняв голову і побачив перед собою неймовірну красуню.

-   Привіт.

-  Привіт.

-  Я швидко. Не буду затримувати.

-  Ну?  - декілька секунд мовчання і…

-  Я кохаю іншу. Прощавай.  Винувато глянув  в очі, розвернувся і пішов. Ноги підкосилися. Здавалося, що земля пішла з – під ніг. Обережно опустилися на лаву. По щоках покотилися сльози. Мову відібрало. Хотілося наздогнати, повернути, сказати, що це невдалий жарт, що кохає і не може з нею так вчинити. Біль розривав із середини. Хотілося кричати. Не могла повірити у те, що це правда. Ось тобі річниця стосунків і пропозиція руки та серця. Чому  з нею так? Чому подарунком на річницю стало розставання та розбите на друзки серце.

        Довго  ще так сиділа. Змогла нарешті встати. Просто пішла додому.

    Зачинила двері. Пройшла в кімнату і сіла на диван. У руках тримала їхнє спільне фото. Як же боляче розуміти, що зараз поруч із ним інша.

    Подзвонила подрузі. Попросила приїхати. За декілька хвилин  стояла у дверях із пляшкою вина і пачкою серветок. Одразу обійнялися. Чомусь, коли поруч опиняється людина, яка здатна підтримати, то одразу хочеться розплакатися в її обіймах.

     Обоє сиділи на дивані. Ліна плакала на плечі у подруги, тримаючи у руках бокал вина. Говорили усю ніч, так і не стуливши очей. Вирішили піти розвіятися. Ось дві подруги, які прогулюються містом і Ліна застигла. Перед нею пройшли вони: Анатолій і та інша дівчина, заради якої  покинув Ліну. Боляче... Він і вона. Такі щасливі разом. Прийшло усвідомлення того, що на її місці могла бути вона. Ззаду, наче із порожнечі, почула голос подруги.

-  Він тебе не вартий. Відпусти вже. Відпусти…