Оповідання "Земля під ногами"

Земля під ногами

   Надворі ніч. Варвара сиділа на дивані, тримаючи у руках мотузку. Дивилася на неї з таки відчаєм, що здавалося ось – ось заплаче. Більше не було сил так жити. Хотілося просто покінчити із життям. Хоча  не могла це навіть назвати так, це швидше просто безкорисне існування. Нічого більше. Нікому не потрібна. Навіть сама собі. Не було ні сенсу ані бажання жити далі. Всім, а особливо їй  легше, якщо помре.                                                                            

Перед нею стояло крісло. Прямо під люстрою. Сьогодні покінчить із цим. Назавжди. Навіть сама для себе була тягарем.

    Набридло корчити із себе сильну і незламну, коли крила вже давно обламали, та що там крила, коли зламали життя. Набридло  усміхатися, коли так хочеться плакати. Ховати свій біль за маскою фальшивої радості. Так хочеться звичайної любові, тепла, турботи, простого жіночого щастя. Але вже сьогодні зможе забути про всі свої проблеми.

   Піднялася з дивану. Залізла на спинку крісла. Зачепила мотузку. Натягла на шию петлю. Хвилина сумніву, страх, відчай, остання сльоза і  відірвалася ногами від крісла.  Ну що ж, це міг би бути кінець історії, якби не…

   Відчула дикий біль у горлі. Хотілося пити, але більше зрозуміти, чи  справді жива чи тільки здається. Ледве розплющила очі. Побачила над собою схвильоване обличчя Гаврила. Побачив, що дівчина прийшла до тями.

-  Нарешті. Як же  налякала. Може, води?

 Дівчина хотіла сказати, але не змогла, мотузка занадто сильно передавила горло і хоч  вже не на шиї та слід залишився. Лише кивнула у відповідь. Обережно подав склянку. Взяти до рук не змогла. Всю трусило. По щоках котилися сльози. Чоловік допоміг дівчині сісти. Хоч у голові трохи паморочилося,  відчула землю під ногами. Вже й не думала, що знову торкнеться землі. Допоміг випити. Варвара сиділа і дивилася на нього. Думала, що він кричатиме, щось говоритиме, доводити, а натомість просто витер сльози із її щік і просто обійняв.

Довго ще так сиділи. Плакала у обіймах, а він намагався заспокоїти. Не зронили жодного слова. Дівчина хотіла знайти відповідь на свої запитання: що  тут робить? Чому саме зараз? Навіщо врятував? І взагалі як увійшов? Але все це здавалося цілком неважливим. Було вже абсолютно все одно. За декілька хвилин чоловік перший порушив тишу.

-   Розумієш, що самогубство це незворотне рішення тимчасових проблем? І нехай  зараз скажеш, що  для  це єдиний вихід, що іншого рішення не було і тому подібне. Але ж знаєш, що не сама. В тебе завжди є я. І  можеш на мене розраховувати.

Відірвалася і глянула на нього.  Нехай я для тебе ніхто, може,  непотрібен, але допоможу завжди хай там що. Для мене ти завжди на першому місці.  Глянула йому в очі. Так багато хотілося сказати. Як  пояснити, що для неї він теж дуже багато означає. Варвара просто обійняла знову і цього разу міцніше. Здавалося, що лише самими вустами  прошепотіла:

-   Я тебе кохаю.

 Але він зрозумів, як завжди, без слів…