Оповідання "Коли вперше побачила"

Коли вперше побачила

    О пів на третю ночі. Віта поверталася з роботи додому. Чому так пізно? Просто нестерпно  йти туди, де тебе ніхто не чекає, де навіть кота немає, а просто мовчки зустрічають холодні стіни. Чоловік пішов на війну. Відтоді заходячи до будинку,  не опиняється у палких і теплих обіймах, не тримається за міцні, чоловічі плечі, її щоки не вкривають палкі поцілунки. Немає з ким снідати чи вечеряти. Щоночі лягає сама у холодне ліжко зі сльозами на щоках, коли хочеться вити від самотності, а ще від тривоги.

Але все це  дрібниці порівняно із тим, як сильно  хвилювалася за коханого чоловіка. Щоб хоч трішки відволіктися Віта з головою занурилася у роботу. Приходила раніше за всіх і йшла пізно вночі. Здавалося, що ще трохи і  взагалі не  повертатиметься додому.  

Єдине, що змушувало всміхатися, це дзвінки Юхима. Телефонував, казав, що живий, що все добре. І лише тоді раділа крізь сльози, коли чула до болю рідний голос. Казав, що скоро повернеться і вона вірила. Віта сумувала. Але розуміла, що так треба і приймала це. Аби тільки живий. Хотіла вже швидше побачити. Обійняти, розцілувати і вже ніколи і нікуди не відпускати. Просто молилася і терпляче чекала. Це єдине, що  могла робити…. Втома розривала з середини. Так щодня. Працювала ледь не до втрати свідомості. Просто шукала розради хоч у чомусь. Майже дійшла додому. Так не хотілося знову опинитися у пустому будинку, де завжди залишалася наодинці зі своїми думками, сумнівами, страхами. Просто наодинці із собою.

   За декілька хвилин вже стояла під дверима. У кухні горіло світло. Звідти тягнувся аромат чогось дуже смачного. Спершу злякалася. Хто о третій годині ночі готує на її кухні? Ще цього  тільки не вистачало.

Що тепер робити? Може дзвонити у поліцію?  І що скажуть, що нехай сама розбирається із тим, хто готує у її домі? Але де стояли ключі знала тільки одна людина. Невже Юхим? Всередині зажевріла надія.

     Потяглася до ручки дверей, але не встигла навіть торкнутися , як двері відчинилися. Перед Вітою стояв її чоловік. У  фартуху, в руках тримав величезний букет троянд. Їй здалося, що  марить. Цього не може бути. Але це  реальність! По щоках покотилися сльози. Сумочка випала з рук і  кинулася в його обійми, а букет опинився на землі.

-  Повернувся.

-  А ти як думала? Казав, що повернуся.  Все плакала і ще довго не могла повірити, що це не сон. Чоловік не випускав її зі своїх міцних обіймів, які стирали ці довгі місяці розлуки. Тепер  справді щиро усміхалася, тоді, коли вперше побачила його після довгої розлуки.

-  Як же  сумувала.

-  Я теж дуже сумував.

-  Я тебе так кохаю.

-  Ну все, не плач, чуєш, не можу дивитися, як плаче моя кохана дружина. Я поряд з тобою. Дуже сильно кохаю…