Оповідання "Мамин шарф"

Мамин шарф

     Ранок понеділка. На столику парувала гаряча кава. Сьогодні Вероніка була у гостях у матері. Та попросила дівчину приїхати. Це здивувало Вероніку, адже вона відвідувала матір лише у вихідні. Але тут сказала, що хоче її бачити.

-  Як ти доню?

-  Все нормально. Мамо, щось сталося?

-  Ні, нічого, просто хвилююся за тебе. – Жінка мовчала вагаючись говорити далі чи ні і нарешті таки продовжила - Ти ж розумієш, що скоро угробиш себе цим мовчанням.

-  Мамо, все  це занадто складно.

-  Гаразд вибач, я просто хотіла передати тобі дещо.

-  Що?  - Жінка підійшла до шафи і дістала звідти красивий червоний шарф.

-  Навіщо?

-  Цю річ шили на замовлення. Я все одно вже не надіну його. Хочу щоб його носила ти.

-  Дякую. – У Вероніки виступили сльози. Вона чудово знала, наскільки ця річ важлива для мами.

-  Знаєш, доню, я прошу тебе не мовчи. Одягни ядучо – червону сукню, накинь цей шарф і піди скажи йому, що кохаєш. Може це взаємно?

-  А якщо ні?

-  Тоді плюнь на нього. Ти у себе одна і жоден чоловік не вартий твоїх страждань.

-  Дякую!  - Жінки обійнялися і обидві заплакали.

-  Вперед доню. Покажи йому, що він втрачає.

Вероніка із мамою була у близьких стосунках, наче подруги. Вирішила дослухатись її поради. Вже за годину була під дверима чоловіка, якого кохала. Вона приховувала це вже дуже довго. І ось зараз вона стоїть біля його дверей у красивій червоній сукні у босоніжках, а її плечі ніжно вкриває мамин шарф.  Може саме він додав їй сміливості це зробити. Вона постукала і двері відчинилися.

-  Вероніко? Привіт. Маєш прекрасний вигляд.

-  Дякую.

-  Проходь.  – Жінка ввійшла у середину.

-  Щось сталося?

-  Так.

-  Ну? – Вона хвилинку вагалася, а потім глянула йому в очі і прямо сказала.

-  Я тебе кохаю. – Запанувала довга пауза. Чоловік дивився на неї і не знав, що сказати. Все це так раптово і неочікувано. На порозі його дому з’являється безмежно вродлива жінка і говорить йому про те, що кохає. Кожен би розгубився.

-  Ем… - Вероніка розвернулася і вже хотіла піти, але він схопив її за руку.

-  Не йди. – Вона здивовано звела брову.

-  Я… Я… Я теж тебе кохаю. – Тепер розгубилася вже вона. Була готова до того, що це не взаємно, а тут виявляється таке. Вони глянули одне одному у вічі і обоє розсміялися.

-  То що? Залишишся?

-  Надовго?

-  Назавжди…