Оповідання "Кольори неба"

Кольори неба

      Юлія сиділа у кріслі чекаючи коханого. Надворі вечоріло. Мав повернутися із роботи. Сьогодні  важливий день. Його мали підвищити. Біля ніг дівчини лежала її улюблена собака.  Двері відчинилися.

-  Привіт, люба.

-  Привіт. Ну що там?

-  Мене підвищили!

-  Чудово.

-  Але на пів року потрібно  поїхати закордон на практику.

-  Чекай, а як же весілля.

-  Може відкладемо?

-  Ми так довго до цього готувалися, а зараз  хочеш відкласти?

-  Ну  теж довго чекав на це підвищення.

-  Може можна якось домовитися?

-  Якщо  не пройду цієї практики, то про підвищення можна забути.

-  Знаю, що дуже довго про це мріяв, але тебе і так вдома майже немає, тим більше, що з тобою  не зможу поїхати.

-  Але я мушу.

-  Може, для тебе взагалі неважливі наші стосунки? Може,  краще, якщо мене взагалі не буде у твоєму житті, тоді  більше нічого не обтяжуватиме?!

-  А може і справді так, якби не це весілля, то  не вагаючись би їхав хоч сьогодні.

-  То їдь! І взагалі мені здається, що ці стосунки потрібно поставити на паузу, якщо взагалі не обірвати. Краще  зараз поїду.   

Юлії боляче, не знала куди йти, але зараз це вже здавалося не важливим. Зібрала речі і поїхала. Навіть собаку не взяла. Вирішила заночувати у подруги, а далі вирішить, як бути. Чому завжди так важко обирати. Хотіла бути поруч із ним, але  мав поїхати. Можливо,  взагалі сьогодні поїде чи обірве їхні стосунки. Може, на цьому все скінчиться. Назавжди. Не хотілося про це думати. Чому завжди на шляху до щастя з’являються перешкоди. Чим  таке заслужили? Коли нарешті можна просто бути щасливими?

   Лежала на ліжку. Подруга  у сусідній кімнаті, тому не бачила того, як по щоці Юлії скотилася сльоза. Всередині  змішані почуття. Болю, відчаю, страху все втратити і безсилля, неможливості нічого змінити. Залишалося приймати все, як є. Тепер все залежить тільки від нього. Довго ще не могла заснути, але врешті втома здолала .

     Прокинула вранці. Глянула у вікно. Ці кольори неба нагадували очі коханого. Знову наверталися сльози. Хотілося повернутися до нього, але знала, що  напевно, вже поїхав. Як же сумувала. За тими блакитними очима, які схожі на небо і в які так любила дивитися…

   Минуло три дні. Весь цей час жила у подруги. Розуміла, що  напевно, вже зробив свій вибір і поїхав. Боляче  це усвідомлювати.  У двері подзвонили. Юлія пішла відчиняти. На порозі стояв Кирило, поруч із ним собака.

-  Нарешті я тебе знайшов, вже й не знав, де шукати. Навіть не уявляєш, як же ці три дні сумував.

-  Теж сумувала. 

Навіть не наважувалася підійти обійняти.

-  Ти й досі тут.

Дівчина навіть не запитувала, а наче на смак куштувала слова про те, що  досі тут. Про що це могло свідчити? Невже вирішив залишитися?

-  Так. Як бачиш  досі тут.

-  І що ж ?

-  Знаєш, за ці три дні  багато чого зрозумів. Переосмислив. Мені погано без тебе. Хочу бути тільки з тобою. Якщо доведеться обирати між коханою дівчиною і роботою, то  без краплі сумніву виберу тебе. Ніяка робота мені не потрібна, якщо поруч не буде тебе. Обійняла. Здавалося, що вже ніколи не зможе випустити його зі своїх обіймів. Ці три дні, які тяглися наче вічність.

-  Повертайся, прошу.

-  Гаразд. 

Вивільнилася із його обіймів.

-  Знаєш, - чоловік кивнув на собаку, - а вона не може без тебе, як і я. Без тебе для нас обох немає життя…