Оповідання "Лимонне дерево"

Лимонне дерево

   Яскраве світло. Кухня. На підлозі уламки посуду. Гучні крики і додолу із рук дівчини летить ще одна тарілка. Закохана пара, яка знову сварилася. Такими темпами посуду у квартирі скоро не залишиться. Ярослава і Роман. Здавалося, що не так давно все було добре, але знову і знову поверталися до розбитого посуду, зради і гірких сліз.

    Боляче усвідомлювати, що тебе зраджує кохана, найрідніша людина. А Ярослава це знала. Їй було нестерпно. Щоразу він вибачався, казав, що більше не буде, але це нічого не змінювало. Через тиждень знову квіти, подарунки і вибачення, які він просив  мало не на колінах. І так по колу. Не могла ні його прогнати, ні сама піти, бо досі кохала.

   Роман розвернувся і з криками зачинив двері так, що дівчина здригнулася. По щоках котилися сльози і вслід йому, вже об закриті двері знову полетіла тарілка. Дівчина дістала пляшку вина і налила у бокал. Сіла на підвіконня і просто мовчки плакала дивлячись у вікно. Серце розривалося. Поруч стояло лимонне дерево, єдиний, німий свідок їхніх сварок.

    Чому все так? Чому життя таке жорстоке? Вона покрутила у руках бокал. Рідина сколихнулася і по стінках почали стікати краплі ожинового вина. Випила майже до дна. Злізла з підвіконня, опустила жалюзі. Почала збирати залишки розбитого посуду. Скла було багато. Ненароком порізалася. Бризнула кров. Рана була глибока, але Ярослава таки змогла зупинити кровотечу. Скло викинула і просто сіла у крісло. Заплющила очі. От якби все це виявилося кошмарним сном, а можливо просто хотіла піти звідси. Але що її тримало?

   Кохання? Розуміла, що між ними вже давно нічого не було. Все зів’яло, наче квіти. То можливо справді таки піти? Неважливо куди, просто подалі звідси. Пішла у кімнату. Дістала валізу, почала збирати речі. Стільки приємних спогадів, але всі вони було спотворенні сварками і битим посудом.

    Почула, як по вікні задріботів дощ. Він наче відбиває хвилини їхнього спільного життя, тобто вже його залишків. Відчуття було гнітюче, але ще гірше було залишатися тут. Сьогодні вона покінчить із цим. Назавжди. Вже жодні вибачення чи подарунки не врятують їхніх стосунків. Кінець. Одна з тих історій, яка не матиме щасливого кінця. Просто обірветься.

    Ярослава розпочне новий розділ свого життя. Ще одну сторінку. Вона зібрала речі. Защипнула валізу. Одяглася. Навіть парасольку не хотіла брати. Переступила поріг, зачинила двері і просто пішла не озираючись. На цьому все. Хоч як їй не хотілося оглянутися, коли спускалася по сходах, але не зробила цього. Знала, що якщо ще раз побачить ті двері, то засумнівається у своєму виборі, а можливо взагалі вирішить залишитися. Вона йшла і спалювала по собі всі мости. Лише коли опинилася за декілька кілометрів від тієї кварти відчула полегшення. Нарешті її нічого не обтяжувало. Поїде в інше місто, змінить роботу, знайде нових друзів, а можливо  і справжнє кохання.  Вона просто пішла жити далі…

     За декілька місяців лимонне дерево, що стояло на тій кухні дало плоди, але це не звичайні лимони, це були гіркі і кислі спогади тих нестерпних сварок, їхньої нещасливої історії кохання…