Оповідання "Згоріла свічка"

Згоріла свічка

   Уляна сиділа на дивані, закутавшись у плед. Світла не було, тому  трохи змерзла. На столику поруч горіла свічка. Чекала, що чоловік подзвонить із передової, але телефон мовчав.  Її огортала темрява. З вікна не  видно жодної зірки. Важко  у такі ночі. Нестерпно хотілося плакати. Хвилювалася, боялася, страждала.

    Сама додзвонитися не могла. Не було зв’язку.  Де він? Так хотілося почути  голос. Переконатися у тому, що  живий. Найбільше вже хотіла побачити . Зустрітися після місяців довгої розлуки. Бути дружиною воїна – це наче виклик. Постійно сидиш наче на голках. До смерті хвилюєшся. Не їси, не спиш по декілька ночей, але це було нічим порівняно із тим, коли хвилювалася за чоловіка. Коли  не відповідав чи не телефонував. Але Уляна приймала цей виклик відверто. Не тікала від обов’язків від чекання, від самої себе, а просто була поряд із чоловіком, вірила, що  пройдуть це випробування разом.

    Жінку почало трусити. Ставало все холодніше. Закуталася міцніше. Спати не хотіла, але знала, що потрібно. Вже майже три ночі ось так сидить, але коли  хвилювалася, то могла забути про сон. Лягала лише тоді, коли переконувалася, що  побоювання безпідставні. Поклала голову на спинку дивана. На хвилинку заплющила очі. Хочеться, щоб все це закінчилося. Щоб нарешті повернутися до мирного життя, де вже ніколи не буде війни. Важко  з цим жити, але їй ще не було на що нарікати. Іноді так важко  триматися на ногах, коли хотілося падати, але  мусила і чудово це знала.

 Здавалося, що ще трохи і засне. Вже  сповнена надій, але здригнулася від телефонного дзвінка. Це  її чоловік.

-  Доброї ночі, ви Уляна Климова?

-  Так, це я.

-  Дружина Вогнедара Климова. Правильно розумію?

-  Так.

-  Мусимо вам повідомити, ваш чоловік загинув.

-  Цього не може бути.

-  На жаль це так. Прийміть наші співчуття…

Телефон випав з рук. Ні. Це якась помилка.  Просто чийсь дурний жарт. Він не міг її залишити. Ні…

-  Боже. Чому? Для чого? Навіщо ти забрав у нього життя?  Їй просто не хотілося жити. Цього боялася найбільше. Мав повернутися!  Не  помирати. Цього не мало статися! Сльози градом полилися із  очей. Душа хотіла кричати. Втратила найдорожче. Частинку свого серця, своєї душі, Ну чому?!

  З дивану повільно почала сповзати на підлогу. З горла мимоволі прорізався крик. Настільки відчайдушний, що здавалося від нього навіть камінь би здригнувся. Крізь сльози не бачила перед собою абсолютно нічого. Помітила тільки, як навколо запанувала цілковита темрява. Свічка догоріла. Це наче згоріла свічка його життя…