Оповідання "Дощ"

Дощ

    Надворі йшов дощ. Легкий, теплий, весняний. Соломія поверталася з роботи додому. Цілий день світило сонце, тому на дощ ніхто не сподівався. Дівчина не брала із собою парасольки. Думала, що не промокне, адже додому  недалеко.

    По дорозі забігла до кав’ярні і взяла каву. Завжди брала каву по дорозі додому і прогулювалася парком.  Це завжди допомагало розслабитися після важкого робочого дня. Проте сьогодні вирішила одразу йти додому, адже на дворі все -таки дощ.

    Вийшла з кав’ярні і ступила декілька кроків, коли раптом над нею розкрилася парасолька. Повернулася і побачила хлопця в якого  закохана.

-  Цей дощ таки доволі неочікувано розпочався.

-  Так, це точно.

-  Дозволь проведу , а то ще змокнеш.

-  Дякую.

-  Приємно усвідомлювати, що на дворі вже тепла весна. Вже зовсім скоро  і літо.

-  Так, справді, хочеться вже тепла. Як надворі так і в душі.

-  Погода так часто змінюється. То тепліше, а за декілька днів знову холодно. А при такі погоді можна добряче змерзнути. Ще й захворіти до того всього.

-  Так, але здається, що хворіємо  не від  погоди, а від холоду людських сердець дорогих нам людей.

Соломія поглянула на нього і їхні очі зустрілися. Про що  думав  не знала.

-  Це точно. Від холоду зі сторони коханої людини стаємо слабкі, а кохання навпаки додає  сили.

-  Дивно наскільки це почуття  впливає на нас.

-  Так.

Йшли і помітили, що дощ нарешті скінчився. Згорнув парасольку, а краплі дощу продовжили крапати з неї. Зупинилися і поглянули в небо. Соломія відчула, як  злегка доторкнулася рука Назара. Стиснув  руку. Дівчина спершу завагалася. Наче відчув сумніви і вже хотів прибрати руку,  але вона стиснула  у відповідь. Вони і досі дивилися у небо. В обох всередині зростало хвилювання. Здавалося, що  чують серцебиття одне одного.

   Назар перший наважився глянути на дівчину. Торкнувся рукою щоки і ніжно провів по ній. Заплющила очі. Зараз хотілося просто зупинити час. Щоб цей момент не закінчувався. Боялася, що зараз  прибере руку і почне вибачатися за це, виправдовуватись, а цього  зараз хотіла найменше. А якщо точніше, то взагалі не хотіла. Лише щоб  не прибрав руки.

    За декілька секунд змусила себе поглянути йому в очі.  Помітила у них якийсь вогник, іскру, якої раніше не було. Мовчки і  нетерпінням чекала поки заговорить, але пройшла хвилина, а хлопець і досі мовчав. Соломія вже почала хвилюватися, але  таки нарешті зміг вичавити із себе п’ять слів від яких  у дівчини за спиною виросли крила.

-  Подаруєш мені тепло свого серця?..