Оповідання "Капелюх"

Капелюх

    На дворі  хмарно. Дув сильний вітер. Марія йшла влаштовуватися на роботу. На голові капелюшок, який  притримувала руками. Чорний, а краї покривала червона стрічка. Красивий, крислатий і навіть загадковий.  Вже запізнювалася, йшла на зустріч, а до початку залишалося п’ять хвилин. Якщо зараз побіжить, то вже за десять хвилин має на місці. Звісно, це  невчасно, але вже хоча б щось. Це лише п’ять хвилин, а не година. Вже хотіла побігти, але ззаду хтось заговорив.

-  Загадкова пані,  не хочете піти зі мною на побачення?

-  Вибачте, але точно не сьогодні.

-  Навіть не глянула на нього.

Хоч  здивована, але часу ще щось говорити не було. Кинулася бігти. Капелюх не втримався і - здуло вітром. Дивилася назад і не знала йти за ним, чи ні, адже якщо зараз кинеться доганяти капелюх, то за таке спізнення Марію точно не візьмуть на роботу. Вирішила, що купить інший.   Нарешті дісталася офісу. Потрібно  дістатися на одинадцятий поверх, але підніматися сходами сил не було. Викликала ліфт. Знала, що це забере трохи часу, але якщо  цього не зробить, то може ще впасти прямо тут,  і роботи тоді точно не бачити.   Вийшла з ліфту. Підійшла до дзеркала, поправила зачіску та сукню. Рука потягнулася до ручки кабінету.

-  Ви до кого?

-  На співбесіду.

-  До Петра Антоновича?

-  Так.  

-   Його поки немає, але  можете зачекати в кабінеті.

-  Дякую.

Марія відчула неабияке полегшення, що його ще досі немає. Хоч не б знатиме, що  спізнилася. Дівчина ввійшла і сіла у крісло навпроти директорського і стала чекати. Розглядала кабінет. Не втрималася і підійшла до вікна. Звідти простягався просто чудовий краєвид. Це завжди подобалося. Навіть  квартиру обрала на одинадцятому поверсі. Полюбляла, особливо ввечері сидіти і дивитися на те, як повільно заходить сонце. Почула як двері відчинилися. Марія завмерла. Знала, що це директор. Панувала мертва тиша, адже обоє мовчали. Дівчина опанувала себе і повернулася.

-  Добрий день.

-  Ви?

-  Тобто? Ми знайомі?

-  Поки що ні, але судячи з усього,  загадкова дама, яка не ходить на побачення і губить капелюшки. Це ж ваше правда? 

Дістав з – за спини капелюх.

-  Так, моє.

Хто б міг подумати, що хлопець, який запрошував на побачення власник компанії в якій  хотіла працювати

-   Прошу, – простягнув  річ і вона взяла.

-  Дякую.

-  Більше не губіть, адже таку модель дуже складно знайти. Це ж на замовлення так?

-  А ви в цьому розумієтесь.

-  З роками навчився.

-  То що? Візьмете  на роботу? –  з надією поглянула в його очі, а він всміхнувся.

-  Тільки якщо підете  на побачення…

Випадкове знайомство і загублений капелюх, який допоміг цим двом знайти одне одного…