Оповідання "Спогад у бокалі"

Спогад у бокалі

     На дворі ніч. Тьмяно освітлена свічками кімната. Столик за яким сиділа закохана пара, яка була на межі розриву. Мирон і Ангеліна. Ця вечеря мала вирішити їхнє подальше майбутнє.  Він її зрадив, а зараз, за цією вечерею намагався вибачитися чи хоча б все пояснити.                                                             Він встав з – за столу. Підійшов до дівчини і налив їй вина. Поставив пляшку на стіл, обійняв її за плечі і ткнувся носом у її розплетене волосся. Вона не ворухнулася.

-  Не залишай мене, прошу.

-  Назви мені хоча б одну причину, щоб ми були разом.

-  Я кохаю тебе.

-  А де було це кохання, коли ти мені зрадив?

-  Не кажи так.

-  Чому? Правда очі коле? – Вона взяла у руки бокал і випила майже до дна.

-  Я  просто…

-  Тільки не виправдовуйся. Зараз жодні слова тебе не врятують. Я тобі більше не вірю.

Він замовк. А що було казати? Ангеліна не хотіла навіть слухати його. Хоча все ще кохала. Пробачити не могла.  Було вже надто пізно. Чому завжди зраджують люди, яких ми любимо понад усе? Яким сліпо довіряємо? І як вдячність за це -  вони нас вбивають. Випускають кулю. Навіть не в серце, а як підлі зрадники у спину.

    Нестерпно хотілося плакати, кричати, але мусила триматися. Знала, що як тільки вона переступить поріг своєї квартири не зможе більше стримувати емоцій, які все більше хотіли рватися на волю.

-  Дай мені ще один шанс.

-  А  навіщо? Щоб добити остаточно?

-  Навіщо ти так?

-  А як інакше, скажи мені? Як? Я віддала тобі своє серце, а ти розбив його на друзки. І навіть не намагайся, більше ти його не склеїш. Ніколи. Ти втратив мою довіру. Навіть більше – моє кохання до тебе. Залишалася навіть не ненависть, а просто байдужість.

Ангеліна чудово пам’ятала, що страшно не тоді, коли ти людину ненавидиш, а коли ти до неї байдужа. Байдужість вже ніколи не переросте в щось більше. Це назавжди.  Вона допила вино, яке залишилося в бокалі, встала зі стільця і повернулася обличчям до нього.

-  Зникни з мого життя. Назавжди.

-  А якщо я не хочу йти?

-  Ти мусиш. Якщо в тобі залишалася ще хоч крапля кохання до мене, то залиш мене у спокої.

Дівчина вийшла з кухні, взулася і одягла пальто. Знала, що після таких слів він не наважиться йти за нею. Ніколи б не подумала, що колись ось так просто викине його зі свого життя. Хоча ні, для неї це було ой як не просто, але це найкраще рішення для них двох.

    Вона востаннє глянула на нього. Його благальний погляд. Думала, що він щось скаже, але Мирон просто мовчав. Звісно, не було вже чого сказати. Про все розказали вчинки і цю розповідь змінити вже неможливо. Що зроблено, те зроблено. Вороття немає.

    Однією ногою вже стояла за порогом.

-  Прощавай. Назавжди. Вона сказала ці слова не озираючись і одразу зачинила за собою двері. В квартирі запанувала мертва тиша. Відчай, який несли за собою неправильні вчинки.

     Він глянув на двері за якими зникла кохана дівчина. Розумів, що в усьому був винен тільки він. Лише він. Мирон озирнувся і глянув на стіл за яким ще не так давно сиділа колись закохана пара. Її бокал від вина, який зберігав слід її ядучо – червоної помади. Спогад їхньої нещасливої історії кохання назавжди залишився у цьому бокалі...