Оповідання "Коридор"

Коридор

    Яскравий сонячний день. Робочий кабінет заливало сонячне світло і ставало занадто жарко. Світлана вирішила прогулятися коридором. Там набагато прохолодніше. З кожним кроком повітря ставало все легше, але вже за мить ,здавалося, взагалі забула, як дихати. Перед очима постала картина: коханий хлопець і якась дівчина. Все би нічого, але на думку Світлани, вона трималася від нього явно не на «пристойній» відстані. Занадто близько   і точно з непросто дружніми намірами. Це вже межа. Зайшла не на свою територію і Світлана  точно цього не подарує. Дасть цій дівці урок, щоб назавжди запам’ятала, що цю межу переходити не можна, бо це може мати негативні для неї наслідки.  Світлана підійшла ближче, зашпортнулася і, зачепивши дівчину за волосся, відштовхнула в бік.

-  Пробач,  випадково, –  сказала це, а насправді хотілося виказати все, що  думає.

-   Та нічого, -   Світлана розправила сукню і повернулася до кабінету. Потрібно  щось робити. На це  нестерпно дивитися. Ну що ж, ця панянка сама собі знайшла проблеми. Власноруч підписала собі вирок. Могла стерпіти все, але тільки не це. Мала намір боротися за своє щастя до кінця. І ніхто не стане їй на заваді. Дівчина дочекалася обіду і зійшла вниз  сходами. Як і думала, біля дверей зустріла саме ту, яку шукала. Вона покаже їй, що межі переходити не можна.

-  Можна тебе на хвилинку.

-  Так, звісно.

Світлана відвела дівчину у кабінет, в якому  нікого.

-  Щось сталося?

-  Сталося.

Підійшла , притисла до стіни і намотала волосся на свою долоню.

-  Запам’ятай, любонько, він мій.

-  Хіба? А мені так не здається, – Світлана стиснула волосся сильніше.

-  Не здається, бо так і є. Мій і якщо ще хоч раз посмієш  фліртувати, тобі кінець. Втямила?

-  Це погроза?

-  Ні, любонько, прямий натяк! Не смій підходити до нього навіть на гарматний вистріл, бо пошкодуєш. Ясно?  

Вона просто у відповідь кивнула головою.

-  Запитую, ясно, чи ні?

-  Ясно.

-  Маю надію,  доступно пояснила.  Стиснула кулак так, що та аж скрикнула, а тоді відпустила. Дівчина втекла. Світлана сіла у крісло і глибоко вдихнула. За декілька хвилин ввійшов Валентин.

-   Вибач, не знав, що ти тут.

-  Нічого,  вже йду. Підійшла до дверей і вже взялася за дверну ручку, як він взяв її за іншу руку. Обернулася і поглянула в його очі. Смикнув її до себе. Руки торкнулися його плечей, а він поклав свої на талію.

-  Послухай. Я тебе кохаю і хочу, щоб ти стала моєю дівчиною.  Не хочу більше тебе ні з ким ділити.

-  Так само, як і я. Безмежно кохаю і не маю наміру абсолютно ні  з ким ділити.

-  Не хвилюйся, люба,  я тільки твій. То  згодна?

Занурила свою руку в його волосся.

-  Так.

Торкнувся щоки і ніжно поцілував. Світлана вкотре переконувалася, що вона – його вибір. І цього не змінить ніхто…