Оповідання "Зустріч"

Зустріч

   Небо  вкрите хмарами. Це  звичайний робочий день. Сильвія раділа, адже залишалося ще дев’ять днів, до того моменту, коли повернеться коханий хлопець з Польщі. Місяць тому  поїхав туди до батька. Мав повернутися, але щодо цього її терзали сумніви. Чи точно приїде? Чи не залишиться там назавжди? Чи не знайде їй там заміну? Чи все з ним добре? На цілий місяць втратила  зв’ язок. Найгірше невідомість. Сильвія не знала, що  робити. Залишалося тільки чекати. І  так  робила.  Чекала. З нетерпінням чекала.

    Ще тоді дівчина не очікувала, що  ось так спонтанно поїде. Але найкраще, що  могла  зробити – це прийняти незаперечний факт того, що абсолютно все і абсолютно завжди на краще. Знала, що якщо так сталося, то значить так мало бути. Сильвія терпляче все це приймала.  Хоч з того часу  провела багато безсонних ночей і чимало сліз  пролито, але надію не втрачала.

    Навіть сьогодні не спала. Заснула вже під ранок, на годинку. Не спалося, а єдине, що могла зробити- це просто працювати. Коли щось робила, то могла не залишатися наодинці зі своїми думками. Адже зосереджена на іншому.

    Глянула у вікно. Так замріяно. Зараз хотілося бути поруч із ним.  Торкнулася кулону, який завжди висів на шиї. У вигляді серця і це чомусь завжди дарувало відчуття того, що він поруч. Навіть тоді, коли далеко.

      Встала і вийшла в коридор. Хотілося десь прогулятися. Нестерпно хотілося спати, здавалося, що ось – ось і очі заплющаться і  засне прямо тут.  Дивилася в підлогу, адже так можна  і зашпортнутися. У

коридорі нікого. Сильвія підняла очі і побачила його. Це  він. Валентин.  Не могла повірити своїм очам. Здавалося, що це просто галюцинація, яка зараз зникне. Стомлена, тож всяке може бути. Але  повернувся. Застигла. Здавалося, що справді спить, що щойно підійде, торкнеться і  зникне так само раптово, як і з’явився.

-  Сильвіє. Підійшла ближче і рука торкнулася  щоки.

-  Невже це справді ти?  Дивилася на нього, а в очах  проступали сльози щастя. Сон наче вітром розвіяло.  Мовчав і просто усміхався. Обійняла. Здавалося на хвилину взагалі забула, як дихати. Серцебиття прискорювалося. 170 ударів за хвилину. Хоча ,можливо,  десь збилася, адже своє могла переплутати із його. Але це вже не мало ніякого значення. Два серця, що б’ються в такт. Сльози градом котилися по  щоках. Здавалося ще трохи і його сорочка буде мокра до нитки.

-  Не плач, прошу. Чуєш, не плач. Тепер  поруч і більше нікуди не піду. Я з тобою.

   Ще довго так стояли. Час тепер не мав абсолютно ніякого значення. Хмари розійшлися. Вийшло сонце, яке яскраво освітлювало цих двох. Тепер  знову разом. Щасливі…