Оповідання "Чому не дзвонить?"

Чому  не дзвонить?

    Сильний вітер. Сніг дув прямо в обличчя. Яромир не бачив перед собою абсолютно нічого. Йти  важко, не те що розплющити очі. На них напали. Знову. І все це вкотре відбувалося через зраду своїх. Тут, на фронті зрада своїх людей,  наче грім серед ясного неба. Удар у спину від тих із ким разом сиділи в окопі. Після такого довіра до людей зникала одразу. Хоча тут довіра -це  річ не поширена. Знову бої, обстріли, кров. Але  ні на хвилину не припиняли боротися.                                                   Яромир виліз на дерево. Потрібно  передати сигнал, а зв’язку не було. Дерево  високе, але  ніхто і ніколи на це не зважав. Звикли щодня ризикувати. Сигнал пішов, але спуститися чоловік не встиг. 

Унизу чув ворожі голоси.  Його помітили і відкрили вогонь. Куля влучила в одну руку і він ледь не впав, але встиг іншою схопитися за гілку. Довго  так не витримає. Постріли не припинялись .  Намагався ухилитися, але не вийшло. Рука зісковзнула і полетів додолу. З тріском впав на землю. Чув, як ламаються кістки. А російські солдати стояли і просто сміялися. Яромир мовчав, але хотілося просто вити від болю.                                                                                 

Поглянув у небо. Яскраве сонце освітлювало землю. На небі жодної хмаринки. Сонце - останнє, що  бачив, бо ворожа куля безжально полетіла  в серце і пробила  наскрізь. Кров, яка залила все навколо, а вони просто розвернулися і ,сміючись, пішли  далі. Останній подих і скупа чоловіча сльоза.

   А вдома його чекала дружина. Очікувала дзвінка чи хоча б повідомлення. Серце відчувало біду. Думала: чи живий? Чи здоровий? Чи все добре? Чи впорядку? Серце розривається від сумнівів і питань на які не було відповіді.

І врешті – решт, чому  не дзвонить?...