Оповідання "Весняний вальс"

Весняний вальс   

Маргарита прогулювалася весняним парком після дощу. У повітрі і досі залишалася свіжість.  Часто сюди ходила. Колись тут  гуляла разом із коханим, а зараз  сама. Стільки приємних спогадів, моментів і все це залишилося в минулому. Чому? Просто декілька років тому Макар поїхав в Америку на роботу. Мав повернутися за три роки, але так і не прилетів. Зв’язок  обірвався і причина  невідома.

    Жінка й зовсім зневірилася, що колись  повернеться, але і не могла змиритися з  відсутністю. Відколи поїхав- багато чоловіків намагалися налагодити з нею стосунки, але жінці до всіх  байдуже.

    Сиділа на лаві і читала книгу. На свіжому повітрі  завжди думалося навіть легше. Поруч бігали діти і вибили книгу з рук. Впала поруч прямо в калюжу. Очі жінки наповнилися слізьми. Можливо, не стільки через книгу, а через все те, що накипіло всередині за цей довгий час.

    Рідко плакала, завжди тримала все у собі. Не було у неї такої людини, якій могла б розказати наболіле… Вилити душу, поділитися переживаннями. Лиш Макар, але і він поїхав. Здавалося ось – ось і сльози із очей покотяться на щоки. Чому все це сталося? Хотілося просто заритися у подушку і заховатися від усього світу.

Раптово почула голос.

-  Дівчино, можна з вами познайомитися?

-  Ні! Була розчарована і зла. Не вистачало ще тільки цього.

-  Чому?

Не підвела очей, але  нахабство чи швидше допитливість розлютила її ще більше.

-  Сказано- ні, значить- ні!

-  Ох Маргаритко,   крізь ці роки стала справжньою сніговою королевою.

 Застигла на місці. Лише Макар називав  Маргариткою. Всі інші або Ритою або просто Маргаритою.  З надією підвела погляд. Не могла повірити очам. Перед нею і справді стояв Макар. Тримав в одній руці величезний букет червоних троянд. В іншій  новесенька книга.

-  Це тобі.

Не могла сказати ні слова. Просто кинулася в обійми. Такі довгожданні. Тепер по  щоках і справді котилися сльози, але тепер  плакала від щастя.

-  Ну, ну, Маргаритко, не плач прошу. Я поруч і більше нікуди і ніколи не піду. Тільки скажи, а  пам’ятаєш, що обіцяв тобі під час нашої останньої зустрічі?  Запитально глянула на нього.

-  Якщо  не помиляюся, то казав, що як  зустрінемось, то потанцюємо.

-  Саме так. Візьми це.   Простягнув  подарунки - поклала  на лаву.

-  То що? Потанцюємо?

Дивилася на нього широко розплющеними очима, а він читав німе запитання в очах.

-  Так, прямо тут. Своїх обіцянок потрібно дотримуватися. Хіба не так?

Вагаючись подала руку і він повів  у танець.

   Повністю довірилася. Маргарита здивувалася, адже три роки тому  зовсім не вмів танцювати.

-  Бачу,  що в Америці дарма часу не гаяв.

Притулив палець до її губ.

-  Потім, Маргаритко, все потім.

Танцювали і на це з боку можна дивитися вічно. Закохана пара, яку доля знову з’єднала. У  його обіймах за її спиною виростали крила. Теплий вітер розвівав довге волосся. Повільно кружляли у танці і хоч  ноги торкалися землі, але здавалося, що вже давно злетіли кудись поміж хмари.                                                                             

Так ніжно і  повільно танцювали свій весняний вальс…