Оповідання "Схованка, яка врятувала життя"

Схованка, яка врятувала  життя

    Надворі ніч. Ірина сиділа і чекала дзвінка від чоловіка. Мав зателефонувати ще годину тому. Вже рік, як безперервно бореться-воює. Ця війна, яка забирає найдорожче. Пішов, а вона терпляче чекала. Щодня і щоночі. Живого і неушкодженого. Вірила, що скоро все це скінчиться. Україна Переможе і небо знову стане мирним.

    Дуже важко бути дружиною військового. Майже завжди знаходитися у невідомості. Не знати чи повернеться, чи загине, чи виживе, якщо поранять. Хотілося бути поруч з ним, але знала, що це неможливо, а з цією думкою здавалося  нереально змиритися. Іноді хотілося покинути все і поїхати до нього, але цього рішення він би не схвалив і того ж дня повернулася б додому.  Єдине, що Ірині залишалося робити це молитися Богу, щоб зберіг  життя.

     Вже далеко за північ. Тривога всередині наростала. Чи нічого не сталося? Чи все у порядку? Живий? Цілий? Поранений? Такі моменти  просто ненавиділа. Коли  не телефонував, а відповіді на повідомлення не було. Знала, що можливо, лише не має зв’язку, але тривога брала гору. Залишалося лише мовчки чекати, іншого вибору нема. Просто сидіти, молитися Богові і чекати відповіді.

     Залунала тривожна сирена. Здавалося, це наче підтвердження найбільших страхів.

       Ірина чудово пам’ятала, що чоловік  завжди казав спускатися в укриття, якщо  лунає повітряна тривога. Не хотіла нехтувати цими настановами. Пройшла в кімнату за тривожною валізою, вдяглася та вже готова  спуститися до укриття, але…

  За дверима почула чоловічі голоси. Все б нічого, але чоловіки говори російською. Ірина напружилася. Глянула у вічко на дверях.  Когось шукали, мало того,  були у формі… Російській військовій. Говорили голосно, неважко розібрати.  Озброєні і це  лякало найбільше. Куди бігти, де сховатися?

    У двері подзвонили.  Знала, що це вони, але відчиняти не збиралася. Раз за разом натискали на дзвінок. Почали стукати. Впевнена, що  не зупиняться, потрібно  кудись ховатися.                      Кинулася до вікна,  жили на першому поверсі, тому мала надію вилізти непоміченою, але будинок  оточено. Почула як за дверима віддали наказ ламати двері. Кров у жилах похолола. Якщо  зараз не заховається  вб’ють. У двері гупали все сильніше їх і справді виламували.

   В очі впала картина- і в голову прийшла ідея. Замість цієї картини, колись були двері. Тунель, прохід у внутрішній двір. Лук‘ян двері зняв, коли робили ремонт, а дірку мав закласти, але все ніяк не вистачало часу, а жити з отвором у квартирі,  не дуже, тому заставили картиною.

     Ще трохи і двері ось – ось виб’ють. Ірина відхилила картину і пройшла всередину тунелю. Прихилила назад і саме вчасно, бо почула, як двері із гуркотом і тріском відчинилися, навіть не впали на підлогу, а просто відчинилися. Закусила губу, щоб не скрикнути. Завмерла в очікувані лиха. Здавалося навіть перестала дихати.

     Чоловіки говорили, кричали і щось шукали. Що? І чому саме тут? Здавалося, що серце жінки ось – ось вистрибне із грудей. Страх, який просто розривав із середини. Здавалося ,ще мить і її тут знайдуть.         Жінка завмерла в мертвому очікуванні і навіть не рухалася.  Якщо зробить хоча б один  рух - їй кінець. Скільки часу минуло   й не знала, для неї - зупинився. Нарешті почула, що все стихло. Це пастка чи  й справді пішли? Вирішила ще трохи почекати.

  Нарешті наважилася вийти. Рука вже тягнулася відхилити картину, коли  знову почула чоловічі голоси.

-   Похоже здесь дейсвтительно никого нет, пойдем.

        Нажахано завмерла і зрозуміла  - врятовано.  Чула, як вийшли і пішли.  Відхилила картину і вийшла зі схованки.  Залишили по собі справжній погром.  Ірина зачинила двері і випила заспокійливе.  Жива і врятована.

       Почала ставити все на свої місця і вже за годину у квартирі знову панував лад. Подзвонив чоловік і лише тоді Ірина змогла дійсно заспокоїтись.  Живий і з ним все добре, просто не було зв'язку. Навряд чи  сьогодні засне.

     Жінка глянула на картину. Як добре, що все ж таки цей прохід тут залишився. І сьогодні  став для неї схованкою, яка врятувала життя…