Оповідання "Нарешті дихаю вільно"

Нарешті дихаю  вільно

     Надворі йшов сніг. Шкіру пронизував мороз. Справжня зима, але на білій пелені  червоні сліди солдатської крові.

    Тимур не бачив всього цього, адже вже три місяці перебуває у полоні. Наче сьогодні пам’ятає  той день, коли розпочалася ця проклята війна. Не зміг сидіти склавши руки, адже всеодно у нього не було нікого. Ні батьків, ні дружини.  Пішов захищати рідну Батьківщину.

    Міг би й сьогодні стояти в тилу, але на них несподівано напали. Проте й цього  могло й не бути, якби не підла зрада своїх. Це найгірше. Коли українці, воїни, зраджували не лише своїх побратимів, а й власну Батьківщину, свою Україну. Що вже казати про чужих, коли ножа у спину встромляли свої.

     Ось вже третій місяць, як всю їхню бригаду взяли у полон. Щодня чоловік відчував, що смерть ближчає, але нічого не міг із цим зробити.

     Двері розчахнулися, ввійшов чоловік.  Кремезний і доволі високий, хоча навіть не зважаючи на  розміри,  чудово видно, що дух у нього слабкий. Здавалося, варто лише наставити на нього пістолет і  одразу розкаже все.  Махнув рукою і вказав Тимуру на двері. Навіть розмовляти не хотів.

    Тимур підвівся. Вийшов. Денне світло засліпило , адже стільки часу  у темному підвалі і нарешті міг побачити небо. Світле і безкрайнє.

    Його кудись повели. Тимур хотів надивитися на це небо, цей простір і світло. Не знав чи ще хоч колись зможе бути вільним, але зараз  живий і це - головне, хоча іноді краще  померти, ніж полон.

    Ввійшли в якусь простору кімнату. Тут зібрана частина його бригади. Всі зв’язані сиділи на стільцях. Тимур знав, що і його чекає те саме. Варто  лише про це подумати і  посадили на стілець , зав’язали руки. Їх почали допитувати. Кричали, били, погрожували вбити і навпаки, зберегти їм життя, якщо розкажуть потрібну інформацію. Навіть пропонували винагороду, але всі мовчали. Знали, але не хотіли бути зрадниками.

     Один із чоловіків вистрілив. Прямо у найкращого друга Тимура – Тараса. Наскрізне кульове поранення прямо у серце.  Це  нестерпно! Найкращий друг загинув на  очах, а він абсолютно нічого не міг зробити. Хотілося вити. Вороги повторювали, що так буде з кожним, хто  мовчить.

    Слідом за Тарасом пішов Микола. Тимуру хотілося роздерти всіх їх на шматки, але руки  зв’язані. Тепер  розумів, чому тут тільки половина бригади, решту розстріляли. Звідси потрібно  тікати. Минуло години три, як Тимура вивели і повели назад до підвалу.  Розумів, де  знаходиться. Це  за декілька кілометрів від їхнього табору. З  боку ворогів  величезною помилкою знаходитися тут і тримати бранців недалеко від українського табору. Це безглуздо, хоча тут не було чому дивуватися, адже ці істоти, навіть не люди, давно вже втратили розум.

     Поруч із ним  тільки один охоронець, є можливість втекти. Коли  опинилися в підвалі Тимур вдарив його і відібрав зброю.

     Замкнув  руки у наручники, які  прикуті до стіни. Три місяці Тимур у цих наручниках. Знав, що криків звідси не почує ніхто, а поки знайдуть,  буде вже далеко звідси. Наставив на нього зброю і запитав, як звідси вийти непоміченим.   

 Як Тимур і думав - розколовся одразу, дуже вже боявся за свою шкуру, але  всеодно не збирався залишати його живим.

       Справді попри свій грізний вигляд виявився слабкодухим. Точно такі ж і ті українці, які зрадили свою Батьківщину, які прикидалися патріотами, а насправді прогнилі люди, які за гроші ладні продати власну душу. 

Тимур забере у всіх них те, що забрали у його друзів. Помститься. За Україну, за народ, за побратимів!  

     Зараз втікав звідти і коли знову буде у таборі, займе бойові позиції і  продовжить  боротись до самого кінця. З його бригади живих більше не залишилося нікого. Лише він. Тимур. І  помститься за всіх!

      Вже був далеко звідти, а в голові крутилася тільки одна думка: “Нарешті дихаю вільно”.