Оповідання "Улюблені квіти моєї мами"

Улюблені квіти моєї мами

    Надворі тепло. Яскраво світить сонечко, а на небі жодної хмаринки. Можна  подумати, що це звичайний день у буденному житті українців, звісно якби не війна. Відколи розпочалася ця запекла та кривава боротьба, звичайних днів не було і вже не буде.  Щодня гинуть люди і проливається кров, але Україна, її народ та мова ще живі і за все це ми вдячні нашим захисникам.

     Звичайних днів і справді не має, але сьогоднішній для Остапа особливий. Вперше за весь час війни  дали відпустку. Сьогодні  повертався додому. До мами. Ні дружини, ні дітей в нього не було. З рідних залишалася лише мати. Найдорожче, що  залишилося. Нарешті  зможе її побачити, адже тут, на фронті не вдавалося навіть підтримувати зв’язку. За весь цей час навіть жодного разу не зідзвонилися. Остап чудово розумів, що вона хвилюється, навіть не знає чи живий ще  син і сьогодні  зробить  сюрприз. Нарешті зустрінуться.

      Хотів ще по дорозі купити квітів. “Улюблених квітів моєї мами”  завжди так виражався перед побратимами, вже всі у загоні знали, що це півонії. Щиро раділи за нього, адже знали наскільки важливо для воїна повернутися живим і здоровим додому. До рідних,  сім’ї. Цього можна  чекати вічно. Цього хотів абсолютно кожен, хто був там.

   Але іноді стається зовсім не так, як бажалося і з цим вже нічого не можна вдіяти. У долі свої інтриги в іграх якої ми лише пішаки.  

  Остап вже йшов прощатися з побратимами. Раптом повідомили про несподіваний напад. Вибухи, обстріли, крики, кров…  залишив сумку і взяв до рук автомат. Зараз головною мета  відбити ворога , а вже на другому плані  власне життя.

     Стріляли, кричали, боролися. Остап відчув різкий біль. Куля вперезалася в ногу. Намагався встояти на ногах, але не вдалося. Біль, запаморочення, втрата свідомості…

    Отямився в якомусь темному приміщені без вікон. Певно, підвал. Нога нестерпно боліла, зверху вже засохла кров. Майже все тіло в синцях. Може й допитували, але цього вже  не пам’ятав. Поруч  нікого. Окрім болю відчував ще голод, але це найменше, що  турбувало. Голова розривалася.  Чудово розумів, що  у полоні. А полон – це гірше за смерть.

    Чи вибереться звідси, чи повернеться живим додому?      Двері розчахнулися. Ввійшов якийсь чоловік,   у масці, тому роздивитися риси обличчя  неможливо. Приніс води. Щось казав, але слів Остап розібрати не міг. Сил дотягнутися не було.  Чоловік почав випитувати, а Остап все казав, що не знає. Хоча  чудово  знав і пам’ятав, але зараз зрадити рідну Батьківщину не міг. Помре тут краще, аніж  жити і називатися «зрадником».

     Його почали гамселити ногами. Перед очима все розпливлося і знову втратив свідомість. І так щодня, по колу. Чоловік, вода, допит, втрата свідомості…                                                                      

Скільки часу так пройшло не знав. Години, дні, тижні, а можливо, вже й місяці…

     Розплющив очі. Знову двері розчахнулися і ввійшов чоловік. Остап вже приготувався, але сталося непередбачуване. Підняли на ноги, наділи мішок а голову і кудись потягли. Куди? Не знав. Сподівався на краще. Надіявся лише на Бога.

    Наскільки  зрозумів посадили в машину і кудись повезли. Десь глибоко в душі сподівався, що везуть на обмін, але надія потрохи згасала. Чим довше їхали- тим менше шансів залишалося. Минуло години дві, якщо не більше. Машина зупинилася-  вивели. Зняли мішок і  побачив своїх побратимів. Зрозумів, що це й справді обмін. Остап там  не один. Впізнав свого найкращого друга Тимофія. Втомленого, побитого і схудлого, хоча і сам Остап виглядав не краще.

    Їх забрали, повернули до своїх. Остапу вилікували ногу і нарешті  міг повернутися додому. Купив величезний букет червоних півоній і поїхав.

     Вже за декілька годин у  місті, на рідній вулиці. Здалеку впізнав матір, яка побачила його з вікна і тепер бігла назустріч. Ця довгоочікувана мить обіймів матері і сина. По щоках жінки котилися сльози,  все не переставала шепотіти “живий”. Обоє вже стояли на колінах. Остап дав букет матері і сказав:

- Повернувся. Ось квіти, мамо. Ваші улюблені квіти…